У першій половині XIV ст. з київських князів відомим нам є лише князь Федір, який згадується літописом під 1331 р. Він разом з ординським баскаком нападає поблизу Чернігова на новгородського архієпископа Василія, який повертався з Волині, де митрополит Феогност посвятив його у сан. Взявши з новгородського посольства «окуп», Федір відпустив його, залишивши заложником лише протодиякона Радслава. За Густинським літописом, Федір княжив у Києві до 1362 р. (6870 р.), коли був вигнаний Ольгердом. Особа цього князя залишається багато в чому загадковою, а його походження нез’ясованим. В історіографії висунуто кілька версій. За першою, передбачалось, що він був сином князя Іоана-Володимира київського, що згадується Любецьким синодиком 46. Інші дослідники ототожнювали його з Федором Святославичем, який згадується літописом під 1326 р. 47 За ще однією гіпотезою він був двоюрідним братом Гедиміна — Ольгимунтом Гольшанським, який нібито прийняв християнське православне ім’я Федір 48. Деякі сучасні історики вважали, що Федір був рідним братом Гедиміна 49.
За суперечками про особистість київського князя сховане питання про час включення Києва до складу Литовської держави. Довгий час панувала думка, що Київ був завойований, великим князем Гедиміном у 1321 р. Опис походу литовського князя знаходиться у ряді білорусько-литовських літописів широкої редакції (Хроніки Биховця, Литовська та Жмойтська, Румянцевський, Євреїновский літо/59/писи тощо), а також у Густинському літописі. Але всі ці зводи більш пізнього походження (XVI — XVIII ст.) й грунтуються на різних джерелах, що часто вимагають найретельнішого критичного розбору. М. Стрийковський використовував для своєї відомої «Хроніки» літопис типу Биховця, проставляючи в ньому хронологію. З його роботи дана точка зору поширилась в українській та російській історіографії (В. М. Татіщев, М. М. Щербатов, M. Ф. Берлинський, М. І. Костомаров тощо).
У 1817 р. з різкою критикою «сумнівного оповідання Стрийковського» виступив M. M. Карамзін. Він писав, що «сіє оповідання історика... навряд чи базується на яких-небудь сучасних або достовірних свідоцтвах». M. M. Карамзін вказав на ряд писемних документів, що показують численні помилки та протиріччя у літописному оповіданні про захоплення Києва Гедиміном у 1321 р.50 Проте ці зауваження історика довгий час лишалися поза увагою в історіографії.
Найбільш грунтовно дослідив це питання у 80-х роках XIX ст. В. Б. Антонович, який розглядав проблему історичного розвитку Києва у післямонгольскі часи. Дослідник навів багато нових аргументів проти думки про захоплення Києва Гедиміном у 20-х роках XIV ст. й обгрунтував твердження про включення Київської землі до складу Великого князівства Литовського та Руського вже за часи Ольгерда 51. Думку В. Б. Антоновича повністю поділяв і M. C. Грушевський.
Це твердження про перехід Києва під владу литовського князя у 1362 — 1363 рр., в цілому, отримало визнання більшості дослідників кінця XIX — початку XX ст. Навіть історики, що виступили на захист літописного оповідання про взяття Києва князем Гедиміном (М. В. Владимирський-Буданов, М. П. Дашкевич, M. K. Любавський) були вимушені визнати наявність у ньому анахронізмів та протиріч. М. П. Дашкевич вважав, що повідомлення все ж має під собою якийсь грунт, але ці події відбулися вже у 30-х роках. Літописне оповідання, на його думку, являє собою «поширення і вільну обробку первісно цілком достовірних, але тих, що належали до різночасових випадків повідомлень». До нього слід ставитись «не як до точного документального чи літописного свідоцтва сучасника, а як до пізнішої передачі й зводу першопочаткових даних» 52. M. K. Любавський вважав, що хроніст «невправно згрупував ... подробиці, переплутав й спотворив імена, але навряд чи видумав самий факт» 53. Таким чином, захисники літописної версії визнають доволі малу джерелознавчу надійність цього повідомлення.
У сучасній історіографії переважає думка, що Київ увійшов до складу Литовської держави у 1362 — 1363 рр. (О.І. Насонов, В. Т. Пашуто, В. І. Пічета, І. Б. Греков, М. Ф. Котляр тощо). Проте є дослідники, які вважають достовірним дане повідомлення Биховця й використовують його у своїх побудовах. Вони дещо по-різному датують похід Гедиміна на Київ (А. І. Рогов — 1322 р., Ф. М. Шабульдо — 1324 р., Р. Батура — 1325 р.). Але й ці вчені вимушені визнати, що головний з /60/ точки зору історії факт (реальне включення Київської землі до складу Литовської держави) відбувся лише у 60-ті роки XIV ст. Практично ці історики змушені повторно «завойовувати» місто вже під час князювання Ольгерда. Ф. М. Шабульдо висунув думку, що у 20-х роках відбивався лише перший етап литовської експансії на Південну Русь (конкретніше Київську землю) 54.
Коротко розглянемо цю проблему. Немає необхідності наводити всі добре відомі факти анахронізмів та помилкових свідоцтв цієї літописної Повісті про завоювання Гедиміном Києва. Вони проаналізовані В. Б. Антоновичем, М. С. Грушевським, О. М. Андріяшевим. Підкреслимо тільки, що ніяких повідомлень про це захоплення Києва не подає найбільш давній білорусько-литовський літописний звід — «Літописець великих князів литовських», створений у 30-х роках XV ст. Мовчать всі північноруські літописи. Відсутні такі повідомлення й у історичних творах попередників М. Стрийковського: Я. Длугоша (1480 р.), М. Меховського (1517 р.), М. Бельського (1515 р.), М. Кромера (1555 р.). А таку подію, на наш погляд, хроністи повинні були помітити неодмінно. Давня столиця привертала увагу як сучасників, так і більш пізніх істориків.
Вперше це повідомлення з’являється у літописі типу Биховця, створеному не /61/ раніше 30-х років XVI ст. Сучасні прихильники достовірності цього повідомлення Хроніки Биховця будують свої розрахунки переважно на двох факторах: подіях, пов’язаних з посольством новгородського архієпископа Василія до митрополита Феогноста на Волинь, та гіпотетичну спорідненість київського Федора з Гедиміном.
Після поставлення у Володимирі (Волинському) на архієпископство Василія й «посрамления» псковського кандидата Арсенія, якого підтримував литовський князь Гедимін, останній спробував перехопити новгородське посольство й організував погоню ("отпустил ... 500 человік Литвы поймати"). Василію, якого попередив Феогност, довелося повертатись додому кружним шляхом: «бояся Литвы и иде съ посадники своими новгородцкими межи Литвы и Кіева, уходомъ бЂжаще». Поблизу Чернігова новгородці зіткнулися із київським князем, який з баскаком збирав «вихід» у Орду ("князь Федоръ Кіевскій з баскакомъ Татарскимъ въ малЂ дружинЂ, точно въ пятидесятъ человЂкъ"). Взявши з них окуп, Федір відпустив новгородців, затримавши лише заложником протодиякона Радслава. Митрополит Феогност суворо виказав Федору за цей розбійний напад: «глаголяше ему: "срамъ есть князю неправду чинити и обидЂти, и насильствовати и разбивати, и тако князь посрамися от митрополита"» 55.
Прихильники версії про завоювання Києва Гедиміном вважають, що тут Федір виступає як васал великого князя литовського, оскільки переслідує його супротивника. Проте, ще О. М. Насонов справедливо відзначав, що нема «достатніх підстав припускати, щоб... цей київський князь стояв у залежності від литовського князя (Гедиміна), був його підручником». Про це ж писав і О. Є Пресняков 56.
На наш погляд, літопис досить чітко вказує, що на цей час Київ не входив до складу Великого князівства Литовського, новгородці їдуть «бояся Литви» й «межи Литвы и Киева». Федір діє як васал Золотої Орди під контролем баскака. Відбувся чисто розбійний напад без особливих політичних цілей, що досить характерно для будь-якого феодала тієї доби у будь-якій країні. Засудження митрополита було б маловпливовим для брата Гедиміна, але значно суттєвішим для князя, пов’язаного з Великим князівством Володимирським (де знаходилась резиденція митрополита Феогноста) й Золотою Ордою.
Саме досить довге перебування Феогноста на Волині, відвідини ним 1329 р. Києва та Галича ("иеде въ Галичь и в Жерову, и оттуду пріиде въ Кіевъ") також свідчать на користь незалежності цих земель від Литви. Волинь зберігала свою незалежність до 1340 р., коли завдяки династичному шлюбу, перейшла без завоювання у спадщину Любарту Гедиміновичу. Після 1324 р. Галицько-Волинське князівство наслідував малолітній Юрій II Болеслав. Відомо чотири його грамоти (1325, 1327, 1334 та 20 жовтня 1335 р.), які підтверджували союз князівства з /62/ Тевтонським орденом. У тих грамотах Юрій II Болеслав зветься князем Володимирським, а самі вони, підписані князем у Володимирі та Львові 57.
Досить сумнівною є і думка про те, що Федір був братом великого князя литовського. Новгородський літопис під 1326 р. згадує «послы из Литвы: брат Гедиминовъ князя Литовського Воини Полотскыи князь, Василии Меньскыи князь, Федор Святъславич» 58. Але звідси аж ніяк не випливає, що Федір Святославич є саме Федором Київським. А вираз «брат Гедиминов» все ж стосується Воиня Полоцького, поставленого на перше місце, а не Федора Святославича.
Серед інших, цікавий запис з канцелярії митрополита Феогноста під час його перебування на Волині у 1330 — 1331 рр., що торкається майна незадовго перед цим померлого Феофіла: «Дал Федор, брат Гедимина серебряных кавкиев два; от Александра князя — серебрянный кавкий» 59. Але і тут Федір, брат Гедимінів, не названий київським князем. Отже, ми не можемо дані гіпотези визнати як доведені.
Якби це було справедливим, то не зрозуміло, чому ніде більше не згадується брат великого князя (особливо якщо він володіє Києвом), чому він не відіграє ніякої помітної ролі у політичному житті того часу? Чому при ньому знаходиться татарський баскак? Задовільних відповідей на це немає.
Причини та час появи цієї Повісті про завоювання Києва Гедиміном можуть бути з’ясовані під час вивчення питання про створення Хроніки типу Биховця.
Хроніка була написана у 30-ті роки XVI ст. Місце її створення — район Слуцька — Новогрудка, тобто володінь князів Слуцьких, прямих нащадків київських Олельковичів, тісно пов’язаних з іншою литовською родовою аристократією 60. Хроніка й відбивала інтереси перш за все аристократії — Олельковичів (Слуцьких), Гольшанських, Гоштовтів (Гаштольдів). Автор Хроніки значно переробив своє головне джерело «Літописець великих князів литовських». До неї потрапили численні вставки, що звеличують ці феодальні роди, які очолювали опозицію українсько-білоруських земель, а також литовців, що виступали проти підкорення Великого князівства Польській короні.
З різних версій про конкретне оточення автора Хроніки нам уявляється найбільш аргументованою та переконливою точка зору литовського історика М. О. Ючаса, який вважає, що цей автор був близьким до князя Павла Гольшанського 61. У такому разі стає дуже вірогідною гіпотеза про появу вставки про завоювання Києва саме у зв’язку із прославленням роду Гольшанських. Адже, за цим доповненням, Гедимін саджає на Київське князівство «князя Ольгимонта, великого князя Гольшанського, а сам з великими веселощами повернувся до Литви» 62. Таким чином, першим київським князем литовського походження стає не Ге/63/димінович, а представник роду Гольшанських, який до того ж отримав титул великого князя.
Відзначимо, що в реальності князь Гольшанський був посаджений у Києві Вітовтом у 1397 р. після смерті Скиргайла ("послав до Києва князя Івана Ольгимонтовича й дав йому держати Київ") 63. У Хроніці постійно підкреслюється роль Гольшанських, їхня близькість до Вітовта. Іван Ольгимунтович супроводжує останнього на коронацію до Кракова, його дочку Софію у весільній подорожі до Москви, знаходиться поруч під час затвердження на великокнязівському престолі. Наголошується, що дочка Івана Гольшанського Улляна стала дружиною Вітовта.
Загалом, як показав В. Б. Антонович, маршрут походу Гедиміна, деякі деталі практично відбивають події походу Вітовта проти Володимира Ольгердовича, коли того було виведено з київського княжіння. Вірогідно, на загальну схему подій кінця XIV ст. накладався відгомін подій часів Гедиміна. Не можна заперечувати постійного тиску, який здійснювала Литва з кінця XIII ст. на всі прилеглі давньоруські землі, поступово приєднуючи їх одну за іншою.
Волинь та Київська земля безсумнівно теж відчували цей тиск. М. П. Дашкевич оцінював Повість про Гедиміна як «сполучення достовірних повідомлень про чотири чи три різночасових рухів литовських князів з метою захоплення піввденноруських територій» 64. Він схилявся до думки, що таке завоювання могло статися після 1332 р. Ф. М. Шабульдо вважає, що це був перший етап включення українських земель до складу Литовсько-Руської держави 65. Якщо ж і можна визнати вплив Литви на Київ або навіть якісь військові спроби його захоплення, то не можна погодитись з фактом державного завоювання Гедиміном Київської землі та Волині. /64/
Першу половину XIV ст. Київська земля політично безумовно підкорялася Золотій Орді, але поступово зростав вплив Великого князівства Литовського, де все сильнішав руський елемент. У цей же час Київ продовжував залишатись найважливішим церковним центром, предметом боротьби за володіння древньою традиційною митрополичою резиденцією. Кожен новий руський митрополит посвящався у Софійському соборі.
Після смерті Максима митрополитом Київським і всея Русі патріарх поставив Петра Ратенського. Він був виходцем з України — ігуменом Спаського монастиря з-під Рати, відомим іконописцем, пов’язаним із справами галицької митрополії, Після від’їзду Максима до Володимира галицькі князі (вірогідно, Лев або його син Юрій) почали енергійно добиватися створення галицької митрополії. 1303 р. вона була утворена грамотами імператора Андроніка і патріарха Атаназія і дістала 81 місце в ряду митрополій константинопольського патріархату. До неї входили володимирська, перемишльська, луцька, туровська й холмська єпископії. Митрополитом став Ніфонт, який невдовзі помер. Новим кандидатом було висунуто Петра, який прибув для посвячення до Константинополя 66. У цей же час, близько 1305 р., помирає митрополит Максим і до Константинополя приїжджає з Володимира новий кандидат на митрополію київську Геронтій. Подальший перебіг подій точно невідомий, але результатом стало те, що патріарх поставив саме Петра митрополитом «київським і всієї Русі». Можливо, консервативний патріарх вирішив таким чином фактично об’єднати дві руські митрополії. 1308 р. Петро з’являється у Києві ("пріиде изо Цяряграда пресвященный Петръ митрополитъ въ Кіевъ и на всю Русь, и сяде въ КіевЂ") 67. Наступного року він переїздить до Володимира.
Наступник Петра, Феогност, частіше відвідував Київ та галицько-волинські землі, подовгу залишався тут. 1328 р. «пресвященный Исаія патріархъ Константиноградцкій постави Феогноста митрополитом Кієву и всей Русской землЂ Грека». Наступного року митрополит прийшов з Новгорода на Волинь, Галич, Київ. На українських землях він перебував до 1332 р., коли їздив до Константинополя та Орди. Ще один раз Феогност імовірно відвідав Київ 68 близько 1349 р...
Як бачимо, нові митрополити неодмінно на початку своєї діяльності прибували до Києва. Вірогідно, традиції вимагали урочистого посвячення у Софійському соборі. Київ продовжував залишатися сакральною столицею всіх східнослов’янських земель.
Із зростанням сили Литовсько-руської держави та Москви, які ставали потенційними центрами об’єднання всієї давньоруської державної спадщини, між ни/65/ми у 50-ті роки розпочалася боротьба за Київ як церковно-політичний центр. Вона в свою чергу відбивала, чий сплив у Києві на цей час був сильніший.
1352 р. до Києва прибув Феодорит, який спочатку невдало просив посвячення У сан митрополита у Константинополі, а потім був посвячений у митрополити тирновським патріархом ("инокъ Феодоритъ поставленъ бысть митрополитом отъ Терновскаго патріарха и пріиде въ Киевъ") 69. Це сталося перед смертю (або ще під час хвороби) митрополита Феогноста. Незважаючи на протести константинопольського патріархату, Феодорит залишився тут, «разбойнически и насильственно владЂя Кіевом» 70. Невідомо, як до нього ставився Ольгерд. Можливо, Феодорит користувався підтримкою місцевих феодалів й намагався грати на протиріччях між Литвою та Москвою, залежністю останніх від Орди. Проте з липня 1354 р. його ім’я щезає з джерел.
У 1354 р. до Константинополя на поставлення прибув з Москви Олексій, а через кілька місяців з Литви ставленик Ольгерда — Роман, що походив з Твері. /66/
Патріархія змушена була піти на зустріч вимогам кожної з держав і відповідно затвердила митрополитів на дві митрополії. Таким чином була, створена Литовська митрополія на чолі з Романом. Олексій також добивався офіційного дозволу перенесення митрополичої кафедри до Володимира. Патріарший собор прийняв рішення «чтобы сей преосвященный митрополит русский и все его преемники пребывали и находились во Владимире, имея здесь свое постоянное и неотъемлемое местожительство, так чтобы Киев, если он останется цел, был собственным престолом и первым седалищем архиерейским, а после него и вместе с ним — святейшая епископия 71 владимирская была бы вторым седалищем и местом постоянного пребывания и упокоения митрополитов. Втім, у дійсності ще з 1324 р. митрополити мали резиденцію не у Володимірі, а у Москві.
Олексій був першим митрополитом московського походження. Проте його батько Федір Бяконт був чернігівським боярином і, як вважає М. С. Борисов, очолював впливовий клан києво-чернігово-брянських виходців, що облаштувалися при дворі московського князя.
Боротьба за Київ спалахнула між новими митрополитами (а точніше державами, що стояли за ними) з новою силою. 1354 р. Роман намагався закріпитися у Києві, але невдало — «не приняше бо его кияне» 72. Це ще раз підтверджує, що Київ не входив до Литовської держави. 1356 р. справою був змушений зайнятися патріарх. Олексій знов прибув до Константинополя, щоб чітко окреслити межі юрисдикції Романа (до Новогрудської, Полоцької та Туровської додали єпархії «Малой Русі») 73. Проте Роман силою намагався утвердитись у Києві та виконувати тут митрополичі функції. Як відомо з соборної постанови 1361 р., на якийсь час йому це вдалося. Олексій, який на початку своєї діяльності намагався створити єдину митрополію, також хотів закріпитись у Києві, і більше року перебував там у 1358 — 1360 рр. (тоЂ же зимы по Крещеніи пресвященный АлексЂй митрополитъ поЂха въ Кіевъ и проводиша его владыки и Феодоръ, владыка Тверскій... В лЂто 6868. Пресвященный и блаженный Алексій митрополит пріиде изъ Кіева въ Владимеръ и на Москву") 74. Правда, деякі дослідники стверджують, що митрополита у Києві затримали силою — фактично його було заарештовано Ольгердом 75. Але чому пізніше він був відпущений — незрозуміло.
Справа знову дійшла до втручання патріарха Калліста (липень 1361 р.), який у соборній постанові засуджував Романа, що «не по праву совершал здесь литургий и рукоположения и дерзостно называл себя единственным митрополитом киевским и всея Руси, что вызвало смуту и замешательство в области преосвященного митрополита киевского и всея Руси и побудило литовского государя восстать против христиан и причинить им немало бед и кровопролития» 76.
Подальша церковна боротьба була перервана смертю Романа у 1362 р. ("тое /67/ зимы преставися Роман митрополит") 77 та кардинальними змінами у загальному політичному становищі Києва — включення Київської землі до складу Великого князівства Литовського і Руського.
Можливо, думка про арешт Олексія у Києві була пов’язана з повідомленням пізнішої синодальної постанови, де згадується, що коли один раз Олексій поїхав до єпархій «Малой Русі», Ольгерд зловив його, пограбував й ледь не вбив. Проте це, вірогідно, перебільшене повідомлення належить до часів після собору 1361 р.78
Цікаво, що пізніше, у 1364 р., Ольгерд вів переговори з Олексієм, намагаючись переконати митрополита вибрати Київ своєю постійною резиденцією. За цим стояло намагання перетягнути митрополита на свій бік. Олексій відмовився діяти у руслі литовської політики і, коли після того він захотів відвідати Київ, то просто не був туди допущений литовською владою.