Создать данную тему мне навеяла тема про "Гедеминовичей" и переводы уважаемого камрада Alexios-а (надеюсь что он продолжит переводить и выкладывать на форуме статьи Пузыны! 
) -
Для просмотра ссылки Зарегистрируйтесь
Есть в истории Великого княжества Литовского, Русского и Жемоитского один переломный период, после которого начался закат этой средневековой "империи". Это Гражданская война 30-х годов XV века. Данная война, на мой взгляд, окончательно похоронила могущество Литовско-Русской державы. После чего началось её медленное угасание, и постепенное поглощение Польшей.
Вот немного накопал в Сети:
Скачать можно здесь - Для просмотра ссылки Зарегистрируйтесь
А вот немного из М.Грушевского:
Для просмотра ссылки Зарегистрируйтесь
Особенно меня заинтеросовали князья - участники конфликта, Гедеминовичи и Рюриковичи!
) - Для просмотра ссылки Зарегистрируйтесь
Есть в истории Великого княжества Литовского, Русского и Жемоитского один переломный период, после которого начался закат этой средневековой "империи". Это Гражданская война 30-х годов XV века. Данная война, на мой взгляд, окончательно похоронила могущество Литовско-Русской державы. После чего началось её медленное угасание, и постепенное поглощение Польшей.
Вот немного накопал в Сети:
Спойлер (раскрыть)
Гражданская война 30-х годов XV века <<<
Ошмянский переворот расколол Великое княжество Литовское на два воюющих лагеря. Поддержав Сигизмунда Кейстутовича (признающего ее верховенство), Польша не только уничтожила все Городельские завоевания Витовта, она устремилась к срыву даже Гродненского договора. Делегация Польши, возведшая на престол Сигизмунда, 15 октября 1432 г. издала привилей о равных правах католиков и православных Великого княжества Литовского. Сигизмунд уже готовился к такому шагу, он был необходим для умиротворения русской части Литовского государства, взявшей сторону Свидригайло, — но совершили его представители Польши, присвоившие важную прерогативу этого государства. Согласие великого князя Литовского было упомянуто лишь как обстоятельство, дополнившее соответствующий акт польских институтов. В литературе нет единого мнения, скрепил ли Ягайло своей печатью этот привилей, однако в любом случае это не меняет сути дела, ибо сам король 30 октября 1432 г. предоставил привилей аналогичного содержания Луцкой земле. Это уже говорило о намерении растащить Литовское государство: в привилее было отмечено, что эта земля не будет отделена от Польского королевства. Часть литовской знати, особенно род Валимонтовичей, не поддержала Ошмянский переворот, распахнувший двери перед польской экспансией. Несмотря на очевидные связи Свидригайло с Русью, аристократия видела в нем проводника независимой политики. На рубеже октября – ноября 1432 г. Сигизмунд раскрыл заговор. Тракайский воевода Явн, великий маршалок Румбольд, Жемайтский староста Михаил Кезгайло, укмяргеский староста Шедибор были схвачены, Явн и Румбольд убиты. После расправы с креатурой Витовта – Кезгайло из Делтувы, - Сигизмунд назначил старостой Жемайтии человека из местных, Мядининкского тиуна Голимина, тем самым укрепив традиционные связи Кейстутовичей с Жемайтией. Жемайты были верны Сигизмунду.
Получив известие об ограниченной помощи, посланной ему из Ливонии, и опираясь на поддержку Валимонтовичей, Свидригайло с войском, собранным в русских землях, в конце ноября 1432 г. двинулся на Литву. Это определило и позицию руководства Тевтонского ордена. Хотя Ливонскому ордену было поручено поддерживать Свидригайло, в конце декабря 1432 г. тевтонский дипломат Людвиг Ланзее все еще жил при дворе Ольгердовича, сам Пауль Руссдорф в дела Литвы не вмешивался, тем более, что и Сигизмунд пообещал не нарушать Скирснямунский договор (за исключением его антипольской части). В булле от 1 января 1433 г. Евгений IV освободил подданных Свидригайло от присяги на верность правителю. Сигизмунд Кейстутович провозгласил, что воюет за католичество против Свидригайло, желающего «схизматизировать» Литву. Не считаясь с зависимым от нее Сигизмундом, Польша спешила осуществить свои замыслы в южных землях Великого княжества Литовского. После подписания Гродненского договора поляки заняли Олесский замок. Ягайло уже от своего имени назначил в Луцк перебежавшего к нему старосту, князя Александра Носа. Большое польское войско под началом Винцента Шамотульского и Яна Менжика вторглось в Восточное Подолье. Оно захватило почти все замки, Брацлав был сожжен старостой Федором Несвижским, поставленным Свидригайло. Однако Свидригайло смог прислать подкрепление (была получена помощь не только от русских, но от татар и валахов) в Подолье. 30 ноября 1432 г. при переправе через р. Морахву, польское войско попало в засаду, устроенную Федором Несвижским. Полякам удалось с большими потерями вырваться, но это не помешало Федору отвоевать всё Восточное Подолье. В начале апреля 1433 г. Александр Нос перешел на сторону Свидригайло. Рухнули планы Польши захватить Волынь и всё Подолье. Поздней весной 1433 г. Александр Нос разбил и на время пленил хелмского старосту Грицка Кирдеевича. В Подолье Федор Несвижский одержал верх в столкновении с каменецким старостой Михаилом Бучацким и вскоре, заманив в засаду, взял его в плен. Все эти события свидетельствовали о прочной власти Свидригайло в русских землях Великого княжества Литовского. Он контролировал и православную Церковь. По смерти митрополита Фотия в 1431 г. Константинопольский патриарх на его место назначил кандидата от Свидригайло, Смоленского епископа Герасима. Перехватив инициативу на юге, Свидригайло направил силы Александра Носа и Федора Несвижского против Сигизмунда: подоляне и волыняне осадили Брестский замок. Тут Сигизмунду вновь помогли поляки, изгнавшие верных Свидригайло русских из Брестской области. В Крыму в 1433 г. утвердился ставленник Сигизмунда Хаджи-Гирей.
Отражение польской атаки на Волыни и в Подолье совпало со вспышкой активности самого Свидригайло в начале 1433 г. Поддержанный Ливонским орденом, он явился в Восточной Литве. Ливонцы разрушили замок Ужпаляй и угнали 3000 пленных, однако избегали открытых столкновений с Сигизмундом и отступили. В отместку жемайты в апреле 1433 г. разорили Куронию. Сигизмунд укреплял свою власть в Литве. Его литовскому окружению претил польский напор. Эти чувства особенно ярко выражал образованный и умный, знавший западные страны Георгий Бугрим. Однако Кейстутович слишком зависел от Польши, чтобы всерьез учитывать подобные настроения. В 1433 г. он был вынужден возобновить Гродненский договор. События лета того года еще более ослабили позицию сторонников последовательной национальной и державной политики, боровшихся как с польским, так и с русским влиянием.
В начале июня большое польское и гуситское войско вторглось на земли Тевтонского ордена. Крестоносцы не сумели оказать серьезное сопротивление, край был жестоко разорен. Жемайты в то время опустошали окрестности Клайпеды. 13 сентября было заключено перемирие до 24 декабря, к нему присоединилась и Литва Сигизмунда. Тевтонский орден официально отказался от союза со Свидригайло. 15 – 21 декабря 1433 г. в Ленчице подписан окончательный мир, в соответствующий акт был вписан пункт о гарантиях для сословий договаривающихся сторон. Прусская ветвь Тевтонского ордена была сломлена. В июле 1433 г. старосты принадлежащей Польше Червонной Руси договорились с Федором Несвижским и Александром Носом об ограниченном перемирии сроком до Рождества (позднее оно было продлено до Пасхи 1434 г.). Польша и Свидригайло получили свободу рук в собственном тылу, и каждый из них усилил давление на Сигизмунда Кейстутовича. В конце лета и осенью волыняне разорили Подляшье, а также окрестности Бреста и Мстиславля. Во второй половине июля и в августе 1433 г. армия Свидригайло и Ливонского ордена заняла Минск, Борисов, Крево, Заславль, Эйшишкес, Лиду, разбила Петра Монтигирдовича, ведшего войско Сигизмунда Кейстутовича к Молодечно. Пострадали города Вильнюс и Тракай, был уничтожен польский отряд Каунасского гарнизона. В руки Свидригайло попал изменивший ему князь Михаил Гольшанский, который был зверски убит. Сторонникам Сигизмунда пришлось прибегнуть к партизанской войне, скрываться по лесам. Однако из-за того, что в войске вспыхнул конский мор, а население оказывало помощь партизанам, — Свидригайло не удалось утвердиться на занятых землях, и он отошел в Лукомль. В таких обстоятельствах Сигизмунд не мог действовать самостоятельно, ибо утраченные территории он вернул лишь с помощью подоспевших поляков.
На международной арене Свидригайло не потерял связей с Базельским церковным собором. Еще осенью 1432 г. его с миротворческой миссией посещал уполномоченный собором Лаврентий де Дамиани. 22 марта 1433 г. православные князья Ярослав (сын Лугвеня Ольгердовича) и Андрей, а также еще 14 бояр — по инициативе Свидригайло — заявили собору, что он придерживается католической веры. В письме от 26 ноября 1433 г., которое вручил нанятый им юрист Симон де Валле, Свидригайло обосновывал свои права на литовский престол тем, что он сын Ольгерда. Уже в конце 1431 г., когда вспыхнул конфликт между Базельским собором и Евгением IV, Свидригайло старался поддерживать добрые отношения с обеими сторонами. Внимание вполне нейтрального собора он привлекал идеей Церковной унии. В 1434 г. Евгений IV стал более благосклонен к Свидригайло, в буллах титуловал великим князем и даже назначил его капеллана Петра епископом Жемайтии. Собрания сословий Пруссии, проходившие в конце 1433 и в первой половине 1433 г., все-таки высказались за мир с Польшей, поэтому усилия посланников Свидригайло на заседавшем в декабре 1433 г. Торуньском соборе (даже при поддержке представителей Ливонского ордена) не принесли результата. Не помогли и аргументы Сигизмунда Люксембургского в пользу отзыва Ленчицкого договора, изложенные в письме сословиям Пруссии и Ливонии от 28 февраля 1434 г. Однако вмешательство императора укрепило международные позиции Свидригайло. Объединение поляков и гуситов совпало с определенным потеплением в отношениях императора и папы (31 мая 1433 г. Евгений IV короновал Сигизмунда Люксембургского). Нанятым Польшей юристам - Каспару де Перуджиа и Симеону де Терамо - на Базельском соборе пришлось много потрудиться, чтобы были отклонены требования Андреаса Пфаффендорфа (прокуратора Тевтонского ордена и Свидригайло) об анафеме за связь поляков с еретиками. Эти словесные бои в принципе не изменили сложившегося положения, но — так или иначе — канцелярия Римской империи и далее именовала Болеслава Свидригайло «дорогим братом» императора.
Свидригайло удерживался на большей части территории Великого княжества Литовского, что имело по меньшей мере двойное значение. Во-первых, это была часть Литовского государства, продолжавшая сохранять добытый в 1429 г. суверенитет. С другой стороны, эта часть подталкивала в объятия Польши центр Литовского государства вместе с самим ядром государства — литовским народом. Такое положение раскалывало литовскую знать, не желавшую ни польской гегемонии извне, ни русской — внутри Литвы. На сторону Свидригайло перешел Георгий Бутрим, избравший государственный, а не национальный приоритет политической ориентации. Тем временем Георгий Гедигольд остался на службе у Сигизмунда Кейстутовича, руководствуясь прежде всего национальными стимулами. Противоборствующие стороны не смогли договориться. В начале 1433 г. Сигизмунд убил не только прибывших посланников Свидригайло, но и своих послов, общавшихся с Ольгердовичем. Однако переписка между двумя претендентами, Ягайло и даже самим Евгением IV (через Вильнюсского епископа Матвея) в первой половине 1434 г. не прервалась. Ливония и далее поддерживала Свидригайло. Ее сословия, собравшиеся в апреле 1434 г. в Валмиере, заявили, что не связывают себя Ленчицким договором.
Зимой 1433 – 1434 г. Свидригайло с двумя армиями вторгся в этническую Литву, но ничего не добился. 1 июня 1434 г. умер Ягайло; смерть престарелого короля ничего не изменила. Польское войско, снаряженное еще при нем, в июне месяце ворвалось в Подолье. Король Владислав III (старший сын Ягайло) объявил привилей, уравнявший бояр Червонной Руси и Подолья с польской шляхтой. Поляки все еще стремились завладеть Восточным Подольем и Волынью, однако упрочившееся положение Сигизмунда направило события в несколько иное русло. На стыке лета и осени Ян Гаштольд, привлекший на свою сторону Александра Носа, именем Сигизмунда Кейстутовича захватил Луцк. Киев уже занял было Олелько, но подоспевший Иван Монивидович сохранил его для Свидригайло. Только Федор Несвижский в сентябре месяце передал полякам Брацлавский и Кременецкий замки в Подолье. Кстати, это было непросто: Федора русские схватили, освободить его удалось лишь с помощью старост русских земель Польши Винцента Шамотульского и Михаила Бучацкого. А в Крыму сторонники Свидригайло в 1434 г. свергли Хаджи-Гирея. Сигизмунд в 1434 г. должен был возобновить присяги на верность Польше, однако он и сам оказался в силах кое-что отвоевать у Свидригайло. Незначительный успех поляков в Подолье показал, как непросто аннексировать часть даже расколотого Великого княжества Литовского. Брацлав и Луцк Свидригайло вскоре вернул. В 1435 г. Федор Несвичицкий воевал уже на его стороне. Таким образом, в 1434 г. прояснился характер войны внутри Литовского государства. Польша сумела расколоть Литву и вернуть свой сюзеренитет на ее большей части, но не сумела завоевать ни одну из ее частей. Сами эти части воевали между собой за гегемонию в одном государственном образовании и не стремились к разделению. Польше для утверждения своей гегемонии оставалось лишь поддерживать одну из частей против другой. В 1433 г. упрочились позиции Сигизмунда Люксембургского: чешские чашники т.н. Пражскими компакта-тами достигли компромисса с Базельским собором. Гуситы раскололись, и Польша фактически лишились возможности пользоваться их услугами.
Укрепившийся Сигизмунд Кейстутович позаботился об упрочении своего положения социально-правовыми актами: он стремился привлечь на свою сторону наиболее широкие слои дворян и горожан, а также опередить некоторые польские инициативы, направленные на раскол Великого княжества. В 1432 г. был расширен магдербургский привилей Вильнюсу. 6 мая 1434 г. был выпущен привилей дворянам, предназначенный для всего Великого княжества Литовского. По нему подвластные дворянам крестьяне освобождались от зернового дякла в пользу великого князя, было дано обещание не наказывать без суда, а дворянские права распространены на православных. По тем временам это были значительные уступки, хотя некоторые из них (ненаказание без суда) еще долгое время оставались лишь правовыми декларациями. Не было недостатка в русских сторонниках Сигизмунда, как и в литовских сторонниках Свидригайло. Возник и стал действовать сословный фактор. Конечно, настроения русинов определял простой бытовой расчет: за Сигизмундом стояла такая сила, как Польша, с чьей армией шутить не стоило.
Летом 1434 г. войска собирали как Свидригайло и Ливонский орден, так и Сигизмунд Кейстутович. Инициативу удерживал Свидригайло, однако его нападению на Литву помешали обильные дожди и борьба на южных русских землях. Небольшое войско Ливонского ордена, разорявшее Северную Литву, уничтожили жемайты. Стало проявляться растущее влияние Сигизмунда на русских подданных. В середине 1434 г. митрополит Герасим (чья резиденция располагалась в Смоленске) еще помогал Свидригайло поддерживать отношения с Базельским собором и Евгением IV, однако на стыке зимы и весны 1435 г. он уже примкнул к тем русским боярам, которые хотели передать Смоленск Сигизмунду. Заговор раскрыл Георгий Бутрим, который и захватил Герасима. Реакция неуравновешенного Свидригайло была страшной: в конце июля Герасима заживо сожгли на костре в Витебске.
Определенное равновесие в Великом княжестве Литовском знаменовало собой лишь новое накопление сил перед решающей схваткой, к которой обе стороны всерьез готовились. Активные военные действия начались только в конце лета 1435 г. Свидригайло с отрядами из Смоленска, Витебска, Киева и Полоцка двинулся в Восточную Литву. Возле Браслава он соединился с войском Ливонского ордена (епископы Ливонии Орден не поддержали) под началом магистра края Франциска (Франке) Керскорфа и маршала Вернера Нессельроде. Ливонцев поддерживал небольшой отряд воинов из Германии. Нашлось место и Сигизмунду Корибутовичу, бежавшему из Чехии после битвы у Липан (победа 1434 г. чашников над таборитами). Соединенное войско двинулось к Укмярге. Сигизмунд Кейстутович собрал литовские силы и отдал их под команду своего сына Михаила. Прибыли на подмогу и немногочисленные татары. Главными союзниками были поляки, возглавляемые опытным воином Яковом Кобылинским. С литовцами они соединились в Тракай. В каждом войске было менее 20 000 человек. В конце августа противники сблизились в окрестностях Укмярге: русины и ливонцы собирались идти походом на Вильнюс и Тракай, а литовцы и поляки стремились этого не допустить. 30 августа враги увидали друг друга на противоположных берегах озера Жирн?я (?irnaja) и вытекающей из него очень быстрой речушки. Двое суток бой не начинался из-за сильного дождя. Ранним утром 1 сентября русины и ливонцы двинулись с левого берега в сторону Укмярге, пустив впереди обоз. Его прикрывал большой отряд под началом нарвского войта Иоганна Коннинга и полоцкого старосты Михаила. Вслед за ними шли главные силы Ливонского ордена под командой магистра Керскорфа и маршала Нессельроде. Войско Свидригайло должно было служить арьергардом. Лишь только отряд прикрытия преодолел мост над Жирнаей, этот маневр заметил Яков Кобылинский. Поляки тотчас атаковали растянутую неприятельскую цепь, нацелив главный удар через Жирнаю по отряду ливонских командиров. Их немедленно поддержали литовцы Михаила Сигизмундовича. Польский отряд ударил по обозу. Отбив их атаку, Иоганн Коннинг поспешил назад – на подмогу своим. Однако исход боя был ясен: главные силы ливонцев оказались сокрушены, Франциск Керскорф и Вернер Нессельроде пали. Русско-ливонское войско было рассечено на две объятые паникой части, которые литовцы (их боевитость отметил даже всегда выделявший поляков Ян Длугош) и поляки не замедлили разгромить. Бегущим русским и ливонцам путь преградила река Швянтойи (Святая); многие из них утонули или были убиты преследователями на ее берегах. Свидригайло и Иоганну Коннингу удалось бежать. В плен попали Сигизмунд Ротт и смертельно раненный Сигизмунд Корибутович (вскоре скончавшийся), многие русские князья и высшие представители Ливонского ордена. Многое сделавший для коронации Витовта Ротт был умерщвлен: руками литовцев Польша мстила человеку, отдавшему всю душу делу возвышения монархов Литвы. Победа Сигизмунда была абсолютной. На поле битвы он возвел храм, вокруг которого позднее выросло поселение Пабайскас.
Свидригайло добрался до Полоцка вместе с князем Юрием Лугвеневичем и 30 воинами. Битва при Укмярге – Жирнае стала роковой и для него, и для Ливонского ордена. Произошел перелом не только во внутрилитовской борьбе, но и в войне с Ливонией, и во всей политической истории. Это и определило действия воюющих сторон. Польша, затянувшая переговоры с Сигизмундом Люксембургским и превозмогшая его давление в 1434 – 1435 г., теперь поставила его перед свершившимся фактом. 31 декабря 1435 г. в Куявском Бресте Тевтонский орден (представляя и Ливонский орден, который не принимал участия в переговорах) обязался перед Польшей и Сигизмундом Кейстутовичем не поддерживать и не признавать никакого великого князя Литовского, если его избрания не одобрят король Польши и коронный совет. В конце 1436 г. этот договор был ратифицирован Ливонским орденом. Польские политики стремились добить Ливонский орден, но желали это сделать руками литовцев: войско Якова Кобылинского после битвы покинуло Литву. Однако Сигизмунд Кейстутович, почувствовавший себя заметно увереннее, следовал своим, а не польским интересам. В охваченную страхом Ливонию никто не вошел. Михаил Сигизмундович во второй половине сентября осадил Витебск. Шестинедельная осада ничего не дала. Не удалась и зимняя осада Полоцка. Сказались понесенные потери и ограниченные возможности призывного войска. Это по большей части было лишь попыткой воспользоваться смятением в лагере Свидригайло. Кое-что принесло успех: власть Сигизмунда признали Смоленск, Мценск, Стародуб. Весной 1435 г. Базельский Церковный собор отдал Рижское архиепископство под покровительство Сигизмунда I.
Свидригайло отошел в южную часть своих владений. В конце зимы – начале весны 1436 г. он с успехом оборонялся от поляков, вернул себе Мценск и Стародуб, однако в международном плане он уже был обречен. Его бросил на произвол судьбы Ливонский орден, а Германский император Сигизмунд Люксембургский посоветовал ему пойти на мир с Польшей, т.е. умыл руки. Летом 1436 г. Сигизмунд Кейстутович овладел Полоцком и Витебском, окончательно утвердился в Смоленске. Всего этого он достиг своими силами. Хотя польская армия одерживала победы, постоянно посылать ее в отдаленные области Великого княжества Литовского становилось все сложнее. Сокрушив Свидригайло, Польша наблюдала его борьбу с Сигизмундом в ожидании момента, которым могла бы воспользоваться без особых силовых затрат. Это было не что иное, как вынужденное признание возросшего авторитета Сигизмунда. Основной упор в расшатывании Литовского государства польские политики перенесли на дипломатию. Чем сильнее становился Сигизмунд, тем сговорчивее делался слабеющий Свидригайло. Осенью 1436 г. он пошел на предложенные поляками переговоры; в ноябре было заключено краткое перемирие. Вновь стал актуальным проект раздела Великого княжества Литовского. Теперь уже условия диктовались обеим борющимся сторонам, но важнейший момент польская дипломатия все-таки упустила: одна из сторон (на сей раз Сигизмунд) вновь усилилась. Поэтому оба претендента согласились признать превосходство Польши с условием, что они будут править всей страной.
Следует признать историческую заслугу Свидригайло: он сохранил в неприкосновенности идею независимости Литвы вплоть до момента, когда его противник обрел силу, достаточную для того, чтобы Польша с ним считалась.
Свидригайло слабел, а Сигизмунд не терял времени даром. Уже в начале 1437 г. шла подготовка к походу на юг. Литва, истощенная войной, с трудом собирала силы. Только в августе два войска смогли выступить на Киев и Луцк. Первое разгромил Юрша, бывший в то время киевским наместником. Второе осадило Луцкий замок, но осаду прервала весть о соглашении Свидригайло с поляками. 4 сентября 1437 г. Свидригайло признал верховенство Польши. В соответствии с этим он передавал Луцк Польше, а после его смерти к полякам переходили все управляемые им земли. Луцк тотчас занял Винцент Шамотульский. Теперь уже Свидригайло взял на себя роль главного проводника польских интересов – в противовес Сигизмунду, озабоченному единством Литовского государства. Договор между Польшей и Свидригайло должен был в октябре 1437 г. утвердить Серадзьский сейм, которому предстояло решать, созрел ли момент для раздела Великого княжества Литовского. Польские политики колебались и решили не рисковать: неистовый Свидригайло не внушал доверия, посему было постановлено вновь поддержать испытанного и сговорчивого Сигизмунда. Всё это рассматривалось лишь как этап завладения всем Литовским государством. Для гарантии Свидригайло вновь был использован в качестве пугала. В Литву прибыла делегация во главе с Гнезненским архиепископом и Збигневом Олесницким. У Сигизмунда не было выбора, поэтому 6 декабря 1437 г. он Гродненским актом возобновил Гродненский договор 1432 г. И все же это не было повторением ситуации 1432 г., потому суть соглашения, при сохранении старой формы, несколько изменилась. Прежде всего, Сигизмунд в этом акте фигурирует как реальный, а не кем-либо назначенный, правитель страны. Кроме того, серьезные обязательства взяла на себя и польская сторона: тем же актом от 6 декабря она обещала до 25 января 1438 г. передать Сигизмунду Луцк, не поддерживать Свидригайло и соблюдать условия заключенной унии. Последний пункт должен был застраховать Литву от традиционных аннексионистских притязаний Польши и четко формулировал положение о внешнем вассалитете Литвы, который Польша стремилась превратить во внутренний. Король Владислав III этот акт утвердил 16 декабря 1438 г.
Вторым Гродненским договором Сигизмунд воссоздал ситуацию, которую сформировал его великий брат при начале своего правления. Свидригайло теперь опускался до уровня тех удельных князей, которых Витовт устранил в последнем десятилетии XIV в. Свой последний акт Сигизмунд Ольгердович обнародовал в Луцке 23 апреля 1438 г., в Остроге – 2 сентября, в Пшемысле – 6 декабря. Поляки медлили с передачей ему Луцка, но на рубеже 1438-1439 г. их вытеснили сами жители Луцка. Источники не указывают, где он находился в 1439 и в начале 1440 г., но в 1440 г. Сигизмунд Кейстутович утвердился во всех землях Великого княжества Литовского.
Источник: Гудавичюс Э. История Литвы с древнейших времен до 1569 года. Т. 1. М., 2005.
Ошмянский переворот расколол Великое княжество Литовское на два воюющих лагеря. Поддержав Сигизмунда Кейстутовича (признающего ее верховенство), Польша не только уничтожила все Городельские завоевания Витовта, она устремилась к срыву даже Гродненского договора. Делегация Польши, возведшая на престол Сигизмунда, 15 октября 1432 г. издала привилей о равных правах католиков и православных Великого княжества Литовского. Сигизмунд уже готовился к такому шагу, он был необходим для умиротворения русской части Литовского государства, взявшей сторону Свидригайло, — но совершили его представители Польши, присвоившие важную прерогативу этого государства. Согласие великого князя Литовского было упомянуто лишь как обстоятельство, дополнившее соответствующий акт польских институтов. В литературе нет единого мнения, скрепил ли Ягайло своей печатью этот привилей, однако в любом случае это не меняет сути дела, ибо сам король 30 октября 1432 г. предоставил привилей аналогичного содержания Луцкой земле. Это уже говорило о намерении растащить Литовское государство: в привилее было отмечено, что эта земля не будет отделена от Польского королевства. Часть литовской знати, особенно род Валимонтовичей, не поддержала Ошмянский переворот, распахнувший двери перед польской экспансией. Несмотря на очевидные связи Свидригайло с Русью, аристократия видела в нем проводника независимой политики. На рубеже октября – ноября 1432 г. Сигизмунд раскрыл заговор. Тракайский воевода Явн, великий маршалок Румбольд, Жемайтский староста Михаил Кезгайло, укмяргеский староста Шедибор были схвачены, Явн и Румбольд убиты. После расправы с креатурой Витовта – Кезгайло из Делтувы, - Сигизмунд назначил старостой Жемайтии человека из местных, Мядининкского тиуна Голимина, тем самым укрепив традиционные связи Кейстутовичей с Жемайтией. Жемайты были верны Сигизмунду.
Получив известие об ограниченной помощи, посланной ему из Ливонии, и опираясь на поддержку Валимонтовичей, Свидригайло с войском, собранным в русских землях, в конце ноября 1432 г. двинулся на Литву. Это определило и позицию руководства Тевтонского ордена. Хотя Ливонскому ордену было поручено поддерживать Свидригайло, в конце декабря 1432 г. тевтонский дипломат Людвиг Ланзее все еще жил при дворе Ольгердовича, сам Пауль Руссдорф в дела Литвы не вмешивался, тем более, что и Сигизмунд пообещал не нарушать Скирснямунский договор (за исключением его антипольской части). В булле от 1 января 1433 г. Евгений IV освободил подданных Свидригайло от присяги на верность правителю. Сигизмунд Кейстутович провозгласил, что воюет за католичество против Свидригайло, желающего «схизматизировать» Литву. Не считаясь с зависимым от нее Сигизмундом, Польша спешила осуществить свои замыслы в южных землях Великого княжества Литовского. После подписания Гродненского договора поляки заняли Олесский замок. Ягайло уже от своего имени назначил в Луцк перебежавшего к нему старосту, князя Александра Носа. Большое польское войско под началом Винцента Шамотульского и Яна Менжика вторглось в Восточное Подолье. Оно захватило почти все замки, Брацлав был сожжен старостой Федором Несвижским, поставленным Свидригайло. Однако Свидригайло смог прислать подкрепление (была получена помощь не только от русских, но от татар и валахов) в Подолье. 30 ноября 1432 г. при переправе через р. Морахву, польское войско попало в засаду, устроенную Федором Несвижским. Полякам удалось с большими потерями вырваться, но это не помешало Федору отвоевать всё Восточное Подолье. В начале апреля 1433 г. Александр Нос перешел на сторону Свидригайло. Рухнули планы Польши захватить Волынь и всё Подолье. Поздней весной 1433 г. Александр Нос разбил и на время пленил хелмского старосту Грицка Кирдеевича. В Подолье Федор Несвижский одержал верх в столкновении с каменецким старостой Михаилом Бучацким и вскоре, заманив в засаду, взял его в плен. Все эти события свидетельствовали о прочной власти Свидригайло в русских землях Великого княжества Литовского. Он контролировал и православную Церковь. По смерти митрополита Фотия в 1431 г. Константинопольский патриарх на его место назначил кандидата от Свидригайло, Смоленского епископа Герасима. Перехватив инициативу на юге, Свидригайло направил силы Александра Носа и Федора Несвижского против Сигизмунда: подоляне и волыняне осадили Брестский замок. Тут Сигизмунду вновь помогли поляки, изгнавшие верных Свидригайло русских из Брестской области. В Крыму в 1433 г. утвердился ставленник Сигизмунда Хаджи-Гирей.
Отражение польской атаки на Волыни и в Подолье совпало со вспышкой активности самого Свидригайло в начале 1433 г. Поддержанный Ливонским орденом, он явился в Восточной Литве. Ливонцы разрушили замок Ужпаляй и угнали 3000 пленных, однако избегали открытых столкновений с Сигизмундом и отступили. В отместку жемайты в апреле 1433 г. разорили Куронию. Сигизмунд укреплял свою власть в Литве. Его литовскому окружению претил польский напор. Эти чувства особенно ярко выражал образованный и умный, знавший западные страны Георгий Бугрим. Однако Кейстутович слишком зависел от Польши, чтобы всерьез учитывать подобные настроения. В 1433 г. он был вынужден возобновить Гродненский договор. События лета того года еще более ослабили позицию сторонников последовательной национальной и державной политики, боровшихся как с польским, так и с русским влиянием.
В начале июня большое польское и гуситское войско вторглось на земли Тевтонского ордена. Крестоносцы не сумели оказать серьезное сопротивление, край был жестоко разорен. Жемайты в то время опустошали окрестности Клайпеды. 13 сентября было заключено перемирие до 24 декабря, к нему присоединилась и Литва Сигизмунда. Тевтонский орден официально отказался от союза со Свидригайло. 15 – 21 декабря 1433 г. в Ленчице подписан окончательный мир, в соответствующий акт был вписан пункт о гарантиях для сословий договаривающихся сторон. Прусская ветвь Тевтонского ордена была сломлена. В июле 1433 г. старосты принадлежащей Польше Червонной Руси договорились с Федором Несвижским и Александром Носом об ограниченном перемирии сроком до Рождества (позднее оно было продлено до Пасхи 1434 г.). Польша и Свидригайло получили свободу рук в собственном тылу, и каждый из них усилил давление на Сигизмунда Кейстутовича. В конце лета и осенью волыняне разорили Подляшье, а также окрестности Бреста и Мстиславля. Во второй половине июля и в августе 1433 г. армия Свидригайло и Ливонского ордена заняла Минск, Борисов, Крево, Заславль, Эйшишкес, Лиду, разбила Петра Монтигирдовича, ведшего войско Сигизмунда Кейстутовича к Молодечно. Пострадали города Вильнюс и Тракай, был уничтожен польский отряд Каунасского гарнизона. В руки Свидригайло попал изменивший ему князь Михаил Гольшанский, который был зверски убит. Сторонникам Сигизмунда пришлось прибегнуть к партизанской войне, скрываться по лесам. Однако из-за того, что в войске вспыхнул конский мор, а население оказывало помощь партизанам, — Свидригайло не удалось утвердиться на занятых землях, и он отошел в Лукомль. В таких обстоятельствах Сигизмунд не мог действовать самостоятельно, ибо утраченные территории он вернул лишь с помощью подоспевших поляков.
На международной арене Свидригайло не потерял связей с Базельским церковным собором. Еще осенью 1432 г. его с миротворческой миссией посещал уполномоченный собором Лаврентий де Дамиани. 22 марта 1433 г. православные князья Ярослав (сын Лугвеня Ольгердовича) и Андрей, а также еще 14 бояр — по инициативе Свидригайло — заявили собору, что он придерживается католической веры. В письме от 26 ноября 1433 г., которое вручил нанятый им юрист Симон де Валле, Свидригайло обосновывал свои права на литовский престол тем, что он сын Ольгерда. Уже в конце 1431 г., когда вспыхнул конфликт между Базельским собором и Евгением IV, Свидригайло старался поддерживать добрые отношения с обеими сторонами. Внимание вполне нейтрального собора он привлекал идеей Церковной унии. В 1434 г. Евгений IV стал более благосклонен к Свидригайло, в буллах титуловал великим князем и даже назначил его капеллана Петра епископом Жемайтии. Собрания сословий Пруссии, проходившие в конце 1433 и в первой половине 1433 г., все-таки высказались за мир с Польшей, поэтому усилия посланников Свидригайло на заседавшем в декабре 1433 г. Торуньском соборе (даже при поддержке представителей Ливонского ордена) не принесли результата. Не помогли и аргументы Сигизмунда Люксембургского в пользу отзыва Ленчицкого договора, изложенные в письме сословиям Пруссии и Ливонии от 28 февраля 1434 г. Однако вмешательство императора укрепило международные позиции Свидригайло. Объединение поляков и гуситов совпало с определенным потеплением в отношениях императора и папы (31 мая 1433 г. Евгений IV короновал Сигизмунда Люксембургского). Нанятым Польшей юристам - Каспару де Перуджиа и Симеону де Терамо - на Базельском соборе пришлось много потрудиться, чтобы были отклонены требования Андреаса Пфаффендорфа (прокуратора Тевтонского ордена и Свидригайло) об анафеме за связь поляков с еретиками. Эти словесные бои в принципе не изменили сложившегося положения, но — так или иначе — канцелярия Римской империи и далее именовала Болеслава Свидригайло «дорогим братом» императора.
Свидригайло удерживался на большей части территории Великого княжества Литовского, что имело по меньшей мере двойное значение. Во-первых, это была часть Литовского государства, продолжавшая сохранять добытый в 1429 г. суверенитет. С другой стороны, эта часть подталкивала в объятия Польши центр Литовского государства вместе с самим ядром государства — литовским народом. Такое положение раскалывало литовскую знать, не желавшую ни польской гегемонии извне, ни русской — внутри Литвы. На сторону Свидригайло перешел Георгий Бутрим, избравший государственный, а не национальный приоритет политической ориентации. Тем временем Георгий Гедигольд остался на службе у Сигизмунда Кейстутовича, руководствуясь прежде всего национальными стимулами. Противоборствующие стороны не смогли договориться. В начале 1433 г. Сигизмунд убил не только прибывших посланников Свидригайло, но и своих послов, общавшихся с Ольгердовичем. Однако переписка между двумя претендентами, Ягайло и даже самим Евгением IV (через Вильнюсского епископа Матвея) в первой половине 1434 г. не прервалась. Ливония и далее поддерживала Свидригайло. Ее сословия, собравшиеся в апреле 1434 г. в Валмиере, заявили, что не связывают себя Ленчицким договором.
Зимой 1433 – 1434 г. Свидригайло с двумя армиями вторгся в этническую Литву, но ничего не добился. 1 июня 1434 г. умер Ягайло; смерть престарелого короля ничего не изменила. Польское войско, снаряженное еще при нем, в июне месяце ворвалось в Подолье. Король Владислав III (старший сын Ягайло) объявил привилей, уравнявший бояр Червонной Руси и Подолья с польской шляхтой. Поляки все еще стремились завладеть Восточным Подольем и Волынью, однако упрочившееся положение Сигизмунда направило события в несколько иное русло. На стыке лета и осени Ян Гаштольд, привлекший на свою сторону Александра Носа, именем Сигизмунда Кейстутовича захватил Луцк. Киев уже занял было Олелько, но подоспевший Иван Монивидович сохранил его для Свидригайло. Только Федор Несвижский в сентябре месяце передал полякам Брацлавский и Кременецкий замки в Подолье. Кстати, это было непросто: Федора русские схватили, освободить его удалось лишь с помощью старост русских земель Польши Винцента Шамотульского и Михаила Бучацкого. А в Крыму сторонники Свидригайло в 1434 г. свергли Хаджи-Гирея. Сигизмунд в 1434 г. должен был возобновить присяги на верность Польше, однако он и сам оказался в силах кое-что отвоевать у Свидригайло. Незначительный успех поляков в Подолье показал, как непросто аннексировать часть даже расколотого Великого княжества Литовского. Брацлав и Луцк Свидригайло вскоре вернул. В 1435 г. Федор Несвичицкий воевал уже на его стороне. Таким образом, в 1434 г. прояснился характер войны внутри Литовского государства. Польша сумела расколоть Литву и вернуть свой сюзеренитет на ее большей части, но не сумела завоевать ни одну из ее частей. Сами эти части воевали между собой за гегемонию в одном государственном образовании и не стремились к разделению. Польше для утверждения своей гегемонии оставалось лишь поддерживать одну из частей против другой. В 1433 г. упрочились позиции Сигизмунда Люксембургского: чешские чашники т.н. Пражскими компакта-тами достигли компромисса с Базельским собором. Гуситы раскололись, и Польша фактически лишились возможности пользоваться их услугами.
Укрепившийся Сигизмунд Кейстутович позаботился об упрочении своего положения социально-правовыми актами: он стремился привлечь на свою сторону наиболее широкие слои дворян и горожан, а также опередить некоторые польские инициативы, направленные на раскол Великого княжества. В 1432 г. был расширен магдербургский привилей Вильнюсу. 6 мая 1434 г. был выпущен привилей дворянам, предназначенный для всего Великого княжества Литовского. По нему подвластные дворянам крестьяне освобождались от зернового дякла в пользу великого князя, было дано обещание не наказывать без суда, а дворянские права распространены на православных. По тем временам это были значительные уступки, хотя некоторые из них (ненаказание без суда) еще долгое время оставались лишь правовыми декларациями. Не было недостатка в русских сторонниках Сигизмунда, как и в литовских сторонниках Свидригайло. Возник и стал действовать сословный фактор. Конечно, настроения русинов определял простой бытовой расчет: за Сигизмундом стояла такая сила, как Польша, с чьей армией шутить не стоило.
Летом 1434 г. войска собирали как Свидригайло и Ливонский орден, так и Сигизмунд Кейстутович. Инициативу удерживал Свидригайло, однако его нападению на Литву помешали обильные дожди и борьба на южных русских землях. Небольшое войско Ливонского ордена, разорявшее Северную Литву, уничтожили жемайты. Стало проявляться растущее влияние Сигизмунда на русских подданных. В середине 1434 г. митрополит Герасим (чья резиденция располагалась в Смоленске) еще помогал Свидригайло поддерживать отношения с Базельским собором и Евгением IV, однако на стыке зимы и весны 1435 г. он уже примкнул к тем русским боярам, которые хотели передать Смоленск Сигизмунду. Заговор раскрыл Георгий Бутрим, который и захватил Герасима. Реакция неуравновешенного Свидригайло была страшной: в конце июля Герасима заживо сожгли на костре в Витебске.
Определенное равновесие в Великом княжестве Литовском знаменовало собой лишь новое накопление сил перед решающей схваткой, к которой обе стороны всерьез готовились. Активные военные действия начались только в конце лета 1435 г. Свидригайло с отрядами из Смоленска, Витебска, Киева и Полоцка двинулся в Восточную Литву. Возле Браслава он соединился с войском Ливонского ордена (епископы Ливонии Орден не поддержали) под началом магистра края Франциска (Франке) Керскорфа и маршала Вернера Нессельроде. Ливонцев поддерживал небольшой отряд воинов из Германии. Нашлось место и Сигизмунду Корибутовичу, бежавшему из Чехии после битвы у Липан (победа 1434 г. чашников над таборитами). Соединенное войско двинулось к Укмярге. Сигизмунд Кейстутович собрал литовские силы и отдал их под команду своего сына Михаила. Прибыли на подмогу и немногочисленные татары. Главными союзниками были поляки, возглавляемые опытным воином Яковом Кобылинским. С литовцами они соединились в Тракай. В каждом войске было менее 20 000 человек. В конце августа противники сблизились в окрестностях Укмярге: русины и ливонцы собирались идти походом на Вильнюс и Тракай, а литовцы и поляки стремились этого не допустить. 30 августа враги увидали друг друга на противоположных берегах озера Жирн?я (?irnaja) и вытекающей из него очень быстрой речушки. Двое суток бой не начинался из-за сильного дождя. Ранним утром 1 сентября русины и ливонцы двинулись с левого берега в сторону Укмярге, пустив впереди обоз. Его прикрывал большой отряд под началом нарвского войта Иоганна Коннинга и полоцкого старосты Михаила. Вслед за ними шли главные силы Ливонского ордена под командой магистра Керскорфа и маршала Нессельроде. Войско Свидригайло должно было служить арьергардом. Лишь только отряд прикрытия преодолел мост над Жирнаей, этот маневр заметил Яков Кобылинский. Поляки тотчас атаковали растянутую неприятельскую цепь, нацелив главный удар через Жирнаю по отряду ливонских командиров. Их немедленно поддержали литовцы Михаила Сигизмундовича. Польский отряд ударил по обозу. Отбив их атаку, Иоганн Коннинг поспешил назад – на подмогу своим. Однако исход боя был ясен: главные силы ливонцев оказались сокрушены, Франциск Керскорф и Вернер Нессельроде пали. Русско-ливонское войско было рассечено на две объятые паникой части, которые литовцы (их боевитость отметил даже всегда выделявший поляков Ян Длугош) и поляки не замедлили разгромить. Бегущим русским и ливонцам путь преградила река Швянтойи (Святая); многие из них утонули или были убиты преследователями на ее берегах. Свидригайло и Иоганну Коннингу удалось бежать. В плен попали Сигизмунд Ротт и смертельно раненный Сигизмунд Корибутович (вскоре скончавшийся), многие русские князья и высшие представители Ливонского ордена. Многое сделавший для коронации Витовта Ротт был умерщвлен: руками литовцев Польша мстила человеку, отдавшему всю душу делу возвышения монархов Литвы. Победа Сигизмунда была абсолютной. На поле битвы он возвел храм, вокруг которого позднее выросло поселение Пабайскас.
Свидригайло добрался до Полоцка вместе с князем Юрием Лугвеневичем и 30 воинами. Битва при Укмярге – Жирнае стала роковой и для него, и для Ливонского ордена. Произошел перелом не только во внутрилитовской борьбе, но и в войне с Ливонией, и во всей политической истории. Это и определило действия воюющих сторон. Польша, затянувшая переговоры с Сигизмундом Люксембургским и превозмогшая его давление в 1434 – 1435 г., теперь поставила его перед свершившимся фактом. 31 декабря 1435 г. в Куявском Бресте Тевтонский орден (представляя и Ливонский орден, который не принимал участия в переговорах) обязался перед Польшей и Сигизмундом Кейстутовичем не поддерживать и не признавать никакого великого князя Литовского, если его избрания не одобрят король Польши и коронный совет. В конце 1436 г. этот договор был ратифицирован Ливонским орденом. Польские политики стремились добить Ливонский орден, но желали это сделать руками литовцев: войско Якова Кобылинского после битвы покинуло Литву. Однако Сигизмунд Кейстутович, почувствовавший себя заметно увереннее, следовал своим, а не польским интересам. В охваченную страхом Ливонию никто не вошел. Михаил Сигизмундович во второй половине сентября осадил Витебск. Шестинедельная осада ничего не дала. Не удалась и зимняя осада Полоцка. Сказались понесенные потери и ограниченные возможности призывного войска. Это по большей части было лишь попыткой воспользоваться смятением в лагере Свидригайло. Кое-что принесло успех: власть Сигизмунда признали Смоленск, Мценск, Стародуб. Весной 1435 г. Базельский Церковный собор отдал Рижское архиепископство под покровительство Сигизмунда I.
Свидригайло отошел в южную часть своих владений. В конце зимы – начале весны 1436 г. он с успехом оборонялся от поляков, вернул себе Мценск и Стародуб, однако в международном плане он уже был обречен. Его бросил на произвол судьбы Ливонский орден, а Германский император Сигизмунд Люксембургский посоветовал ему пойти на мир с Польшей, т.е. умыл руки. Летом 1436 г. Сигизмунд Кейстутович овладел Полоцком и Витебском, окончательно утвердился в Смоленске. Всего этого он достиг своими силами. Хотя польская армия одерживала победы, постоянно посылать ее в отдаленные области Великого княжества Литовского становилось все сложнее. Сокрушив Свидригайло, Польша наблюдала его борьбу с Сигизмундом в ожидании момента, которым могла бы воспользоваться без особых силовых затрат. Это было не что иное, как вынужденное признание возросшего авторитета Сигизмунда. Основной упор в расшатывании Литовского государства польские политики перенесли на дипломатию. Чем сильнее становился Сигизмунд, тем сговорчивее делался слабеющий Свидригайло. Осенью 1436 г. он пошел на предложенные поляками переговоры; в ноябре было заключено краткое перемирие. Вновь стал актуальным проект раздела Великого княжества Литовского. Теперь уже условия диктовались обеим борющимся сторонам, но важнейший момент польская дипломатия все-таки упустила: одна из сторон (на сей раз Сигизмунд) вновь усилилась. Поэтому оба претендента согласились признать превосходство Польши с условием, что они будут править всей страной.
Следует признать историческую заслугу Свидригайло: он сохранил в неприкосновенности идею независимости Литвы вплоть до момента, когда его противник обрел силу, достаточную для того, чтобы Польша с ним считалась.
Свидригайло слабел, а Сигизмунд не терял времени даром. Уже в начале 1437 г. шла подготовка к походу на юг. Литва, истощенная войной, с трудом собирала силы. Только в августе два войска смогли выступить на Киев и Луцк. Первое разгромил Юрша, бывший в то время киевским наместником. Второе осадило Луцкий замок, но осаду прервала весть о соглашении Свидригайло с поляками. 4 сентября 1437 г. Свидригайло признал верховенство Польши. В соответствии с этим он передавал Луцк Польше, а после его смерти к полякам переходили все управляемые им земли. Луцк тотчас занял Винцент Шамотульский. Теперь уже Свидригайло взял на себя роль главного проводника польских интересов – в противовес Сигизмунду, озабоченному единством Литовского государства. Договор между Польшей и Свидригайло должен был в октябре 1437 г. утвердить Серадзьский сейм, которому предстояло решать, созрел ли момент для раздела Великого княжества Литовского. Польские политики колебались и решили не рисковать: неистовый Свидригайло не внушал доверия, посему было постановлено вновь поддержать испытанного и сговорчивого Сигизмунда. Всё это рассматривалось лишь как этап завладения всем Литовским государством. Для гарантии Свидригайло вновь был использован в качестве пугала. В Литву прибыла делегация во главе с Гнезненским архиепископом и Збигневом Олесницким. У Сигизмунда не было выбора, поэтому 6 декабря 1437 г. он Гродненским актом возобновил Гродненский договор 1432 г. И все же это не было повторением ситуации 1432 г., потому суть соглашения, при сохранении старой формы, несколько изменилась. Прежде всего, Сигизмунд в этом акте фигурирует как реальный, а не кем-либо назначенный, правитель страны. Кроме того, серьезные обязательства взяла на себя и польская сторона: тем же актом от 6 декабря она обещала до 25 января 1438 г. передать Сигизмунду Луцк, не поддерживать Свидригайло и соблюдать условия заключенной унии. Последний пункт должен был застраховать Литву от традиционных аннексионистских притязаний Польши и четко формулировал положение о внешнем вассалитете Литвы, который Польша стремилась превратить во внутренний. Король Владислав III этот акт утвердил 16 декабря 1438 г.
Вторым Гродненским договором Сигизмунд воссоздал ситуацию, которую сформировал его великий брат при начале своего правления. Свидригайло теперь опускался до уровня тех удельных князей, которых Витовт устранил в последнем десятилетии XIV в. Свой последний акт Сигизмунд Ольгердович обнародовал в Луцке 23 апреля 1438 г., в Остроге – 2 сентября, в Пшемысле – 6 декабря. Поляки медлили с передачей ему Луцка, но на рубеже 1438-1439 г. их вытеснили сами жители Луцка. Источники не указывают, где он находился в 1439 и в начале 1440 г., но в 1440 г. Сигизмунд Кейстутович утвердился во всех землях Великого княжества Литовского.
Источник: Гудавичюс Э. История Литвы с древнейших времен до 1569 года. Т. 1. М., 2005.
Скачать можно здесь - Для просмотра ссылки Зарегистрируйтесь
А вот немного из М.Грушевского:
Спойлер (раскрыть)
Свитригайло й змагання українських і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Конфлїкт Свитригайла з Ягайлом, початки війни. Становище Свитригайла, похід Ягайла, облога Луцька і дрібна війна, перемирє 1431 р. Переговори, завзятє Свитригайла. Конспірація на Свитригайла, її національний підклад і головні участники, проголошеннє в. князем Жиґимонта Кейстутовича; суспільна полїтика Жиґимонта, Свитригайло як провідник аристократиї.
Свитригайло не спішив ся з війною. Він пильнує наперед зміцнити своє становище, придбати союзників, і в сїм напрямі розпочинає дипльоматичні зносини. Готового союзника мав він в цїсарі Жиґимонтї, що веде дальше полїтику відокремлення в. кн. Литовського від Польщі й переносить на Свитригайла плян коронації й перетворення вел. князївства Литовського на королївство 1). Тяжше йшло з нїмецькими рицарями, що бояли ся рискувати війною з Польщею й відтягали ся від участи в польсько-литовськім конфлїктї. Тільки під сильними наляганнями Свитригайла, що грозивсь помирити ся з Поляками, а також і під намовами цїсаря, рішили ся вони, і в червнї 1431 р. списали з Свитригайлом і з иньшими русько-литовськими князями акт оборонного й зачіпного союзу 2). Крім того Свитригайло мав союзниками Татарську орду й волоського господаря — з ними уложив ся ще перед тим. В дуже живих зносинах стояв він також з чеськими гуситами, хоч з сього нїчого позитивного для нього не вийшло 3).
В Польщі, як оповідає Длуґош, війна з Свитригайлом була рішена вже на запусти, на зїздї в Сендомирі. Пани польські мали бути розгнївані зневагою, якої дізнав Ягайло від Свитригайла, і пограничною війною на Поділю і в Галичинї. Але в дїйсности, заохочені окупацією Поділя, вони хотїли скористати з сеї нагоди для нових здобутків — обмежити автономію в. кн. Литовського й відірвати від нього ще й Волинь. Посольство, вислане до Свитригайла з Сендомирського зїзду, по словам Длуґоша, зажадало, аби Свитригайло відступив Волинь і віддав забрані на Поділю замки; в справі вел. князївства, яке Свитригайло мовляв опанував не правно, без волї польських станів, він має піддати ся рішенню короля і станів польських і литовських. Се був ультиматум; хоч може поставлений в дїйсности не тодї, а дещо пізнїйше, він добре характеризує польську полїтику 4).
Поляки сподївали ся успіху тим певнїйше, що до останньої хвилї не підозрівали нїчого про союз Свитригайла з рицарями й сподївали ся, що ті зістануть ся нейтральними, хоч Свитригайло сам поспішивсь уже похвалити ся сим союзом перед Ягайлом. Свитригайло взагалї не охотив ся до війни й не від того був, аби справу полагодити. Навпаки Поляки рвали ся до неї, покладаючи, очевидно, на сю війну великі надїї.
Переговори між Свитригайлом і Ягайлом, що тягнули ся цїлу першу половину 1431 р., скінчили ся на тім, що Свитригайло, розлючений жаданнями Ягайлового посла, чи його поводженнєм, вдарив його лице й казав вкинути до вязницї. Се був casus belli й він послужив знаком до походу польського війська. Метою походу була Волинь. По словам Длуґоша, похід був туди визначений ще по великоднї. Король рушив 25 червня з Перемишля, а 9 липня був уже над Бугом в Городлї, на волинській границї. Звідси вислав він листи з оповіщеннєм про війну до Свитригайла, пруських рицарів і цїсаря, й без малого два тижнї стояв тут табором, чекаючи полків з Польщі.
Свитригайла сей похід, видко, застав неприготованим: він твердив навіть, що Поляки підступом, серед переговорів, напали на його землї. Вісти про похід Поляків на Волинь застали його в Вильнї, й він зараз дав знати до своїх союзників Нїмцїв, закликаючи їх до нападу на Польщу, а сам почвалав на Волинь 5).
Погранична війна тим часом ярила ся з обох боків. Уже 25/VI писав Свитригайло Нїмцям, що Поляки в трох місцях напали на його землї й спалили Городло. Перед зближеннєм польського війська Свитригайлові залоги спалили й покинули Збараж і Володимир, і польські передові полки приступили під Луцьк, а Свитригайло писав Нїмцям, що то вже сам король рушив під Луцьк, — хотїв сею звісткою принаглити їх похід.
В дїйстности Ягайло не спішив ся. Може бути, що він не подїляв воєвничого запалу Поляків, а може по просту протягав час, чекаючи полків. Длуґош каже, що по виповідженню війни Ягайло вислав іще раз послів до Свитригайла, взиваючи до згоди й покори. З повільности Ягайла, яку він у сїй війнї показував, виросли закиди, переказанї Длуґошом, що Ягайло з особливих симпатий до Свитригайла відтягав ся з війною, упустив час, не дбав при облозї Луцька про успіх; а навіть казали, що то він накликав Нїмцїв на Польщу, аби виратувати сею діверсією Свитригайла. Се, розумієть ся, все дурницї, але можна припускати з усякою правдоподібністю, що крівавий конфлїкт між Польщею й Литвою не був милий Ягайлови. А в тім самої повільности польських полків вистане на обясненнє повільности Ягайла, що дїйсно дала можливість Свитригайлови хоч до певної міри приготуватись.
Діждавши ся полків малопольських, Ягайло рушив з Городла на Володимир, полишений Русинами, і надав тут Володимирське князївство його колишньому володареви Федору Любартовичу, або Федюшкови, як його звуть 6). Не довго одначе той потїшив ся своїм давнїм князївством, бо кілька тижнїв пізнїйш умер.
Попаливши околицї Володимира й пограбивши людей, кого змогли віднайти в їх захистках, польське військо рушило поволї далї. Нарештї діждавши ся великопольських полків, Ягайло, ще ведучи переговори з Свитригайлом, рушив під Луцьк. Свитригайло, що перед тим стояв в північній Волини, наспів туди також.
Над Стиром, під Луцьком, прийшло вперше до поважнїйшої битви, 31 липня. Польські полки збили русько-литовсьве військо, що боронило переходу через Стир, і Свитригайло, обсадивши залогою луцький замок, сам відступив, чи утїк, як кажуть польські реляції, представляючи сю битву дуже сильною побідою над Свитригайлом. Навпаки Свитригайло доносив своїм союзникам, що не потерпів нїякої особливої шкоди, противно — задав сильні утрати Полякам, і обсадив луцький замок сильною залогою. Самий напад Поляків представляв він підступним і наглим, підчас коли Свитригайло їхав на зїзд з Ягайлом. Розумієть ся, в сих Свитригайлових оповіданнях богато побільшення й неправди, але так само очевидно, значно побільшені й польські тріумфи в оповіданнях Поляків 7).
Приступивши під Луцьк, Поляки розпочали облогу. Луцьке місто спалено, обсаджено тільки замок. Залогу свою Свитригайло рахував на 4.000. На чолї її стояв Юрша, оден з визначнїйших Свитригайлових вождів. Поляки обложили Луцьк на около, щоб перервати довіз запасів, і обстрілювали замок. 13/VIII пішли приступом до замку, але приступ відбито. Юрша по тім зажадав перемиря й дістав його, але поправивши замок, зараз же вирік ся дальших переговорів. В польськім таборі складали вину на Ягайла, що облога йде так лихо — що він жалує Луцька і т. п. Через те Ягайло нарештї поручив заступати себе Земовиту мазовецькому з комісією польських панів.
Але облога по сїм приступі пішла ще слабше, тим більше що Свитригайло розпочав переговори. Уложено одно перемирє — на кілька день, по тім друге. Сам Свитригайло, як казали, стояв над Горинею, в Степани, й нїчого не робив, щоб увільнити Луцьк від облоги — видко не міг орґанїзувати якогось поряднїйшого війська. Поляки попробували були підчас перемиря захопити Луцьк несподїваним нападом, але се не удало ся. Потім поставили якийсь дуже сильний „порок” (машину до кидання) і покладали на нього велику надїю. Але надїя ся не мала часу справдити ся, бо Юрша попросив зараз перемиря, й Ягайло знов дав, на великий жаль і огірченнє Поляків.
Підчас сеї анемічної облоги Луцька йшла дрібна війна в сусїднїх землях. В Белзькій землї руські ватаги спалили Бужськ і грабували Поляків. Висланий туди ще з під Володимира польський 6-тисячний полк погромив сї ватаги. При тім він пробував взяти Олесько, але се йому не удало ся: державець сього замку Богдан Рогатинський, Русин з Галичини, властитель Рогатина, перейшов ще з початку війни до Свитригайла і тепер не вважаючи, що йому грозила конфіскація маєтностей, не схотїв піддатись. Здобути Олеського замку Полякам не удало ся, й вони мусїли задоволити ся обіцянкою Богдана, що він піддасть замок, коли піддасть ся Луцьк. За те маєтности його, розумієть ся, сконфісковано.
Подібний рух був також і в Холмщинї. Початком було спаленнє Ратненського замка, що піддали самі осадники, і потім руські ватаги ходили по Холмщинї. Але їх погромила холмська залога 8).
Тим часом головне польське військо під Луцьком починало вже сильно нудити ся такою довгою й безуспішною облогою. Лїто кінчило ся, надходили осїнні слоти. Було загальне невдоволеннє, підозріння зрад, упадок духу. До того прилучила ся сильна утрата в конях: маса їх здихала від непривичної паші. Тому вість, що переговори з Свитригайлом готові привести до якоїсь тривкійшої згоди, стрічені були з великою радістю в польськім таборі.
Полякам така згода була дуже на руку тим більше, що обставини Свитригайла починали рішучо поправляти ся. Йому самому, видко, не удало ся таки зібрати якогось поряднїйшого війська, але за те нарештї починали рушати ся його союзники. Воєвода волоський Олександр вислав військо й спустошив зайняте Поляками Поділє та сусїдні галицькі землї — на Покутю і в Галицькій землї. Вправдї брати Бучацкі, вислані королем против Волохів, розбили Олександрове військо, але діверсія ся мала свою цїну, й її ще можна було використати. Татари, що перед тим вислали якусь поміч Свитригайлу (вони згадують ся в битві над Стиром, але мабуть се була незначна поміч), тепер зближали ся з новими силами. А що найважнїйше — хрестоносні рицарі, на котрих нейтральність так числили Поляки, зовсїм несподївано для них виповіли війну й разом з сим, в 20-х днях серпня, трома полками напали на, польські землї 9). Обставини були незвичайно користні для Свитригайла, і от саме коли наставав нарештї його час — він укладає з Ягайлом перемирє на два роки, розтягаючи його й на своїх союзників — Нїмцїв і Волохів 10).
Коли прийняти, що Свитригайло тодї знав уже про нїмецькі пляни походу на Польщу, то його угода з Ягайлом була остатнею дурницею, яку собі тільки можна уявити, а Свитригайла треба б признати дурнем чистої води. Можливо одначе, що укладаючи угоди, він ще не чув нїчого про похід Нїмцїв і не мав надїї, що рицарі, котрих він так довго всякими способами закликав до війни, рушать дїйсно. Акт угоди підписаний Ягайлом 26/VIII, коли ще вісти про сам нїмецький напад не могли прийти. Можливо, що вісти про неудачу Волохів на Поділю знеохотили Свитригайла, й він не мав енерґії чекати діверсії Нїмцїв довше. Иньша справа, чому він не зірвав переговорів підчас ратифікації, що затягла ся до 2 вересня, коли він мусїв уже мати відомости про нїмецький похід?! Чи так стратив енерґію, що не хотїв уже й підтримати рицарів?
У всякім разї, навіть припускаючи, що Свитригайло укладав угоду ще не знаючи про нїмецькі пляни, його роля в Луцькій війнї дуже непоказна. Він не показав здібностей анї орґанїзатора, анї вожда, анї полїтика, й не зміркувавши в ситуації, підтяв свою справу в самих початках. Вона потім уже таки й не встала.
Згоду уложено на два роки — до Івана Купала 1432 р., на підставі стану володїння. За Поляками зіставало ся західнє Поділє — Камінець, Смотрич, Скала і Червоногород з своїми округами. Бакоту з її округом лишено нейтральною; на східнїй границї крайнїми замками з польського боку виступають Голчедаїв і Йолтушків, з литовського — Летичів. Волинь, розумієть ся, цїла зістаєть ся за Свитригайлом, і про неї навіть згадки нема в трактатї — Поляки мовчки вирікли ся претензій до неї. Так само нема мови вже про якісь сумнїви що до правности великокняжого титулу Свитригайла: на сих двох точках він узяв гору. Підчас перемиря мали відбувати ся зїзди комісарів польських і литовських, що по можности ще перед скінченнєм перемиря мали полагодити спірні питання, а передо всїм мали рішити, кому має належати Поділє. Перший такий зїзд визначено на Стрітеннє 1432 р. З Свитригайлового боку підписали сю умову князї: Жиґимонт Кейстутович, Олелько й Іван Володимировичі, Юрий Лугвенович, Семен Гольшанський й иньші, всїх вісїм, і 22 визначнїйші панове, преважно Литвини, й деякі Русини.
Несподїваний напад нїмецьких рицарів на Польщу, хоч не мав великих успіхів, страшно розгнївав Поляків тому, що вони не сподївали ся звідси ворожих учинків. Завзявши ся на Нїмцїв, вони роспочинають дуже живі зносини з усїми ворогами рицарів, а заразом силкують ся всякими способами прийти до порозуміння з Свитригайлом. Але Свитригайло міцно тримав ся при союзї з рицарями, дуже богато по нїм сподіваючись, і не хотїв мирити ся з Поляками. Він хандричив ся з ними за границї, жадав відступлення пограничних замків, що давнїйше належали до Волини (Ветли, Ратно, Городло, Лопатин). А доносячи рицарям про заходи Поляків, щоб розбити його союз з рицарями, запевняє, що й цїлий сьвіт його не розлучить з рицарями. На Ягайла ж мав такий завзяток, як доносили нїмецькі аґенти, що навіть підозрівав його в плянах на своє житє 11).
Литовсько-польський зїзд, визначений на 2/II 1432 р., не відбув ся наслїдком того, що Свитригайло зажадав, аби в нїм брали відпоручники й його союзників — Волохів і нїмецьких рицарів. Нїмецькі аґенти доносили також ще иньше: Свитригайло був ображений тим, що в охороннїм листї потитуловано його просто „князем литовським”, не „великим”. Поляки все таки силкували ся якось прийти до порозуміння з ним. Маємо звістку, що на зїздї станів польських в Сєрадзи (цьвітень 1432 р.), де ухвалено війну з Нїмцями, постановлено також шукати згоди з Свитригайлом на тім, що він буде великим князем на тих самих умовах і в тих самих границях, як Витовт, і з тим вислано до нього посольство. Коли б покладати ся на докладність сеї звістки, се значило б відступленнє Поділя. Але Свитригайло на те не здавав ся. Навіть проєкт, що ще перед тим виник був у польських кругах — дати йому реґенцію в Польщі з огляду на упадок сил Ягайла, не звабляв його. Зрештою сей проєкт уложено поза плечима старого короля, й Ягайло не мав до нього нїякої охоти 12).
Відповідею на сєрадзькі ухвали був зїзд Свитригайлових союзників — пруських і ливонських рицарів, з Свитригайлом і відпоручником воєводичів молдавських Ілї й Стефана. На сїм зїздї, 15 мая 1432 р. відновлено торічний союз на ново. Окрім сих союзників Свитригайло числив далї на поміч татарського хана, на тверського князя, з котрим незадовго перед тим посвоячив ся, на московського в. князя. Новгород і Псков також піддали ся як раз тодї під його зверхність; заносило ся також якийсь час на союз з Свитригайлом ще й мазовецьких князїв 13). Супроти того Свитригайло міг себе уважати дуже сильним і не хотїв польської ласки.
Поляки мусїли нарештї переконати ся, що не дійдуть з Свитригайлом до кінця. Тодї вони постарали ся знищити його — таки на ґрунтї.
На жаль, закулїсова сторона сеї інтриґи від нас в значній мірі закрита. Одинокий Длуґош оповідав нам про се — і то досить загально й не дуже докладно. Головним махером називає він сєрадзького каштеляна Зарембу: король і пани польські, довідавши ся, що на Литві є незадоволеннє на Свитригайла, поручило Зарембі заохотити сих незадоволених до повстання против Свитригайла й вибору на його місце Жиґимонта Кейстутовича, запевнивши їм при тім поміч Польщі. Заремба був одним з послів висланих до Свитригайла ще з сєрадзького зїзду й перебував на Литві в маю 1432 р.; потім знову бачимо його у Свитригайла десь в липню 14). Він був здавна близьким чоловіком до родини Жиґимонта Кейстутовича — до його сина Михайла 15), і через них міг війти в ближші зносини з литовськими верховодами. Можливо, що він уже підчас свого першого посольства звернув увагу на литовських невдоволенцїв, або й увійшов у зносини з ними, та піддав польському правительству плян використати се незадоволеннє, — тому й вислано його знову на Литву, уже з сими секретними порученнями 16). При його участи орґанїзовано вже формальну конспірацію против Свитригайла, й та конспірація вчинила переворот при кінцї серпня.
Головним матеріялом для тої орґанїзації послужили литовські пани; головним ферментом — незадоволеннє на особливу прихильність Свитригайла до Русинів, на протекцію їм і впливи Русинів в державі. Се виступає і з оповідання Длуґоша, і з загальної ситуації. Поголоски про те, що Русь взяла гору над Литвою в вел. князївстві, ходили в Польщі ще з початком року, як показує звісний нам лист Олєснїцкого 17), і очевидно, що такі нарікання ходили й по Литві, хоч в дїйсности становище Литви зовсїм не було так траґічне. Нпр. підписи на трактатї з Польщею 1431 р. показують виразно, яке важне становище займали литовські пани в державнім житю в. князївства: трактат підписало без малого двадцять литовських панів — все вищі достойники, а з Русинів бачимо тільки сїм князїв і кількох панів (вищих урядників Русинів чомусь тут нема, хоч і між ними Русини були). Навіть між найблизшими улюбленцями й повірниками Свитригайла бачимо Литвинів (як Ґедиґольда, Івашка Монивидовича і т. и.). Але литовським панам, призвичаєним за Витовта до виключного розпоряджування вищими становищами й справами держави, уже саме трактованнє Русинів на рівнї з ними могло показати ся кривдою, виломом в їх станї володїння 18).
Така була головна підстава сього перевороту, що наслїдком того й характеризував ся як переворот національний, литовський, звернений против переваги Русинів. Але до того примішували ся й особисті незадоволення й змагання, а також певні суспільні мотиви (про них низше), так що виключно національним він не був. Між прихильниками Свитригайла й пізнїйше ми бачимо деяких Литвинів; натомість в конспірації брали участь декотрі руські князї. Сам Свитригайло називав головним автором конспірації Семена Гольшанського, князя з роду вправдї литовського, але давно зрусченого; він то, по словам Свитригайла, „підбунтовав Жиґимонта й підучив” 19). Таке становище Семена можна пояснити його родинними звязками. Він був близько звязаний з родиною Кейстута, як син вірного Витовтового товариша кн. Івана Ольгимунтовича і Витовтів шваґер; з другого боку, як стрий Ягайлової жінки Соньки він міг стояти в близьких зносинах з краківським двором, і тому його міг Ягайло ужити за орґанїзатора конспірації 20).
Самому Жиґимонтови, як ми бачили, Свитригайло, признає в переворотї досить пасивну ролю. Взагалї про нього сучасники були не високої гадки. Длуґош, оповідаючи про обставини по смерти Витовта, каже, що кандидатура Жиґимонта на вел. князївство нїкому не приходила до голови, бо він за Витовта вів нїчим не замітне житє й не дав нїяких доказів своєї здібности 21). Се мабуть справедливо: не визначив ся він зовсїм нїчим 22), а додати треба, що пізнїйші нелюдські ексцеси Жиґимонта дають дорозумівати ся, що сьому чоловіку бракувало й психічної рівноваги 23). Володїння Жиґимонта теж були не визначні: володїв він якоюсь частиною (мабуть половиною) в Новгородській волости (Новгородка литовського), де мали свої части Кейстутовичі, потім дістав натомість Стародуб — так що і з становища полїтичної сили роля його була зовсїм незначна 24). З Свитригайлом він тримав ся з початку солїдарно, і його підпись виднїє на важнїйших Свитригайлових актах 1431 р., але вже на відновленім трактатї союзу з Нїмцями, уложенім в маю 1432 р., саме перед тим як почала орґанїзувати ся конспірація, — імени Жиґимонта не бачимо; чи стало ся се припадком, чи умисно він почав отягати ся, не можемо сказати.
Конспірація вибухнула 31 серпня 1432 р.; на Свитригайла, що в дорозї ночував в Ошмянах, недалеко Вильна, напав в ночи Жиґимонт Кейстутович з своїми прихильниками і мало що не зловив: Свитригайло ледво з душею утїк до Полоцька, полишивши в руках Жиґимонта свою жінку. Жиґимонта оголошено великим князем, і по його сторонї стали від разу всї литовські землї: Вильно, Троки, Ковно, Жмудь, також Городно — давня волость Кейстута, а Берестє Жиґимонт здобув силоміць. Натомість по сторонї Свитригайла зістали ся майже всї руські землї — Полоцька, Витебська, Смоленська, Сїверщина, Київщина, Волинь, східне Поділє 25). З руських князїв окрім Семена Гольшанського між Жиґимоитовими прихильниками бачимо ще тільки Олелька й Івана Володимировичів та Федора Корибутовича; були се виїмки — княжата держались Свитригайла.
„Литва посадиша великого князя Жиґимонта Кестутовича на великоє княжениє на Вилни и на Троцех, и князи рустии и бояре посадиша князя Швитригайла на великоє княженьє Рускоє” — характеризує сей розлом сучасник, русько-литовський лїтописець. Подібно зрозуміли значіннє його й чужинцї — Поляки й Нїмцї однаково характеризують його як подїл вел. князївства Литовського на часть литовську й руську 26). Ся сторона розлому передовсїм кидала ся в очі, не вважаючи на деякі виїмки в обох партиях, на ваганнє деяких елєментів і домішку мотивів соціальних. Жиґимонт дїйсно став фактично вел. князем Литви, а Свитригайло Руси литовської, хоч обидва претендували на цїле велике князївство й виключали один одного в своїх претенсіях.
Пізнїйша русько-литовська хронїка (т. зв. Биховця, XVI в.) робить цїкаву замітку, що надає ще инакше осьвітленнє сьому розломови. Вона каже про Жиґимонта, що він „сильныє окрутенства чинилъ подданымъ своимъ, а звлаща надъ рожаємъ шляхецкимъ, немилостиве ихъ ималъ и тяжкіє окрутенства надъ ними чинилъ, невинне ихъ каралъ и мордерства надъ ними чинилъ, якіє вымыслити моглъ, надъ всими княжеты и панеты и рожаємъ шляхецкимъ всихъ земель литовскихъ, рускихъ и жомоитскихъ, и былъ тому рожаю шляхецкому велми окрутвый и велми учынки своими злыми прировнаный єсть ко Антиоху сирскому и Ироду єрусалимскому и къ предку своєму в. кн. Тройдену. И тыє подданыи єго — вся шляхта, тому терпели, як вЂрныи рабы пану своєму и ничого злого ему не учынили ани мыслили, и онъ же окаянникъ князь великій Жыґимонтъ не насытилъ ся злосты своєй и мыслилъ въ серцу своємъ по діаволю наученію, како бы весь рожай шляхецкій погубити и кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопскій псю кровъ”. Оповівши про арештовання князїв, лїтописець каже далї: „и еще на томъ мало маючи, и на остатокъ раду и умыслъ свой злый на томъ зоставилъ: сеймъ великій вчинити, а на томъ сеймЂ всю шляхту выстынаты и выкоренити, а хлопскій рожай поднести”. Кн. Чорторийському перед убийством Жиґимонта лїтописець каже вичитувати „єго злые учинки, што онъ чинилъ надъ всею шляхтою великаго княства, а к тому што єще вымыслилъ былъ на останокъ на томъ сеймЂ всихъ князей и пановъ и весь рожай шляхецкій выкоренити и кровъ ихъ розлити, а псю кровъ хлопскую поднести” 27).
Сей одинокий в своїй характеристичности відзив показує, що в панських кругах уважали Жиґимонта противником аристократії. Тим толкували його сурові нагінки за репрезентантами сеї аристократії, а з другого боку — аристократичні конспірації на Жиґимонта, з котрих одна й закінчила ся його смертю. В тій пізнїйшій традиції мусить бути реальний підклад. Розумієть ся, такий радикалїзм і такі крайнї пляни, які признає Жиґимонтови лїтописець, се побільшеннє (може відгомін конспіративних аґітацій). Ми повинні тямити, що репутація Жиґимонта як такого „демократа” в дїйсности витворила ся в значній мірі під вражіннєм його суворих розправ з литовськими аристократами, а сї розправи були викликані не принціпіальною ворожнечою до аристократичного елєменту, а нахилом аристократії до Свитригайла, її конспіраціями й підозріннями таких конспірацій. Але нема нїчого неправдоподібного, що тим часом як аристократія тягла переважно до Свитригайла, Жиґимонт шукав опертя в середнїй верстві — дрібно-шляхетській, а може навіть і не-шляхетській.
Ся антітеза додає сьвітла становищу Свитригайла. Його тїсні звязки з аристократією — князями й маґнатами не підлягають сумнїву. Він давав їм широкий вплив на державні справи — від нього починаєть ся полїтичний зріст „ради вел. князя” як правного інститута в вел. князївстві. Його прихильністю до аристократії поясняєть ся, що він мав прихильників і поза руськими аристократичними кругами — на Литві і в Польщі. Про його польських прихильників ми чули ще від Посільґе в перших роках XV в.; потім польські маґнати змушують Витовта до амнестії Свитригайлови в 1420 р., а й пізнїйше стрітимо ся ще з доказами їх прихильности до Свитригайла. Що до литовських маґнатів, то полишаючи на боцї тих, що від разу зістали ся при Свитригайлї, ми слїдом уже чуємо про конспірацію уложену литовськими панами на Жиґимонта з метою — вернути литовські землї Свитригайлови 28).
Отже Свитригайло був не тільки проводирем Руси, але заразом — проводирем аристократії. Тїснїйше взявши — він був речником не так руського народа як руської аристократії, князїв і можних панів. Тому боротьба руських елєментів під проводом Свитригайла була справою українських і білоруських князїв і панів. Народною війною в властивім значінню того слова вона не була нїколи. Тим поясняєть ся, що хоч ся війна вела ся під окликом піднесення руської народности й руської віри, властивого народнього руху — зовсїм не викликала, вона не рушила широких кругів українських та білоруських, не кажучи вже за народнї маси. Тому й мала вона досить слабосилий, анемічний характер, не вважаючи на житєвість голошеного нею руського національного оклику.
Примітки
1) Codex Vitoldi ч. 1464, LEKUrkundenbuch VIII ч. 407, пор. Лєвіцкий ор. c. c. 314 нотка 31.
2) Історію переговорів описує маґістр пруський в своїм меморіалї — Codex ер. saec. XV т. II c. 301-2. Для ситуації див. ще лист в LEKUrkundenbuch VIII ч. 398. Акт умови найновійше ibid. ч. 462; в умові окрім Свитригайла беруть участь: кн. Лугвен, Жиґимонт Кейстутович. Олелько Володимирович. Федор Корибутович, Семен і Михайло Гольшанські й ин.
3) Codex saec. XV т. II c. 256, 290-l.
4) Длуґош V c. 433-5, пор. Ягайлів меморіал в Codex saec. XV т. II c. 260-1, нїмецьку записку в Scr. rer. pruss. III c. 494-5 і реляції Свитригайла про переговори з Ягайлом ibid. ч. 189 і 190, Даниловича Skarbiec ч. 1542 (оріґін. текст в теках Онацевича, бібл. Осолїньских рук. 2937 ч. 435); лист його до Ягайла — LEKUrkundenbuch VIII ч. 463.
5) Длуґош IV c. 443-4. Його оповіданнє про луцьку війну дуже детайлїчне і в головнім потверджуєть ся сучасними документами; мусить воно опирати ся на якімсь дневнику похода. Документи: Codex ер. saec XV т. II c. 191 і 192, Даниловича Skarbiec ч. 1548-52.
6) Про нову гіпотезу, що се був Федюшко син Федора Ольгердовича, див. вище c. 169-170. Нема причин одначе видумуваги ad hoc такого нового князя.
7) Оповіданнє Длуґоша — IV c. 445 і 448, і дві реляції Ягайла, до вел. маґістра й до якоїсь духовної особи, писані другого дня по битві, дуже подібні змістом — Codex ер. saec. XV т. II ч. 194 і III дод. 6. З першої з них користав Длуґош в своїм оповіданню. Див. ще Monum. Роl. hist. II c. 895 і III c. 86. З становища Свитригайла описують кампанїю джерела нїмецькі, як лист пруського відпоручника до кн. саксонських — Codex ер. saec. XV т. III дод. 8, пруський меморіал ib. II c. 303-4, хронїка Бітшіна Scr. rer. pruss. III c. 494-6, і Свитригайлів відпоручник на соборі — loh. de Segovia c. 620.
8) Головним джерелом служить і тут Длуґош (IV c. 449-55). Звістки його дуже детайлїчні, але завсїди осьвітлені з прихильного для Поляків становища; в фактах вони знаходять собі потвердженнє там, де ми маємо иньші джерела. Так про приступ до Луцька й переговори оповідає Ягайло в листї до вел. маґістра — Kodeks dypl. Litwy Рачиньского с. 353; про дальші переговори — охоронний лист Ягайла, Skarbiec Даниловича ч. 1561; про смерть Федюшка й ролю Зємовита мазовецького при облозї — грамота Ягайла в Materya?y archiwalne Прохаски ч. 75. Наданнє Рогатина по Івашку Богданї Мик. Параві — ibid. ч. 90.
9) Длуґош IV c. 471-2 про Волохів; про Татар — згадка в трактатах. Відповідь пруських рицарів — Codex ер. saec. XV т. II ч. 195, також лист вел. маґістра до Свитригайла в LEKUrkundb. VIII ч. 500.
10) Трактати перемиря — Ягайлів прелїмінарний з 26/VIII, з нїмецького перекладу королевецького архива виданий у Kotzebue Gesch. Preussens III c. 477, відти у Нарбута Dzieje nаr.liеw.VII дод. 4 і Даниловича Skarbiec ч. 562 (в перекладї); Свитригайлів в ориґіналї в архиві Чорторийских, виданий з неповної копії в Supplem. ad hist. Russiae mon. c. 303, в повнім текстї в Записках Н. тов. ім. Шевч. т. LXXVI с. 131, з коментарем Бучинського.
11) Про сї відносини див. Codex saec. XV т. II ч. 197, 198, 202, 203, т. III дод. 10, LEKUrkb. VIII ч. 512, 580, 532, Skarbiec ч. 1578. Про пограничні суперечки й конфлїкти Codex saec. XV т. II ч. 197 198, 201, 202( завважу, що видавець, пок. Лєвіцкий, на c. 269 хибно думає тут про c. Лопатин в пов. Пинськім).
12) Длуґош IV c. 469-70, Codex saec. XV т. II c. 203, т. III дод. 10 і 13, Codex Vitoldi c. 1063, Skarbiec ч. 1584, 1589, також нотка у Лєвіцкого — ор. c. c. 323 нотка 55.
13) Трактати угоди з Нїмцями — Napierski Russisch-livl. Urkunden ч. 231 а і 231 b, теж LEKUrkb. VIII ч. 589. Про иньші зносини: 1 Новг. c. 414, 2 Псковська в Полн. собр. лЂтоп. V c. 27, LEKUrkb. VIII ч. 596, 606, 632, Raczy?ski Kodeks c. 366, Skarbiec ч. 1596, 1608, 1613-4. Про шлюб Свитригайла Wolff R?d c. 165.
14) Длуґош IV c. 479, про посольства Заремби пор. Raczy?ski Kodeks dypl. Litwy c. 368 i LEKUrkb. VIII ч. 606. Що тут мова йде про два осібні посольства Заремби, справедливо піднїс Лєвіцкий ор. c. c. 327-8 нотка 29.
15) Див. цїкавий з сього погляду епізод у Саrо Liber cancellariae St. Cio?ek ч. 94.
16) У Длуґоша не ясно говорить ся про ролю Заремби. Раз сказано, що король знав про литовську конспірацію й поручив Зарембі увійти в зносини з нею, другий — що литовські князї й бояре мали тільки охоту до повстання, властиво — тільки незадоволеннє на Свитригайла, і Заремба їх animos opportune accendit. Зістаєть ся не виясненим, в якій мірі дозріла була справа сама, й на скільки причинило ся до сеї конспірації польське привительство. Сам Свитригайло, в своїй реляції про сей переворот, нїчого не каже про участь в сїй справі Заремби і взагалї Поляків.
17) Див. вище c. 187-8.
18) Про ролю литовського елємента в конспірації — Длуґош IV c. 479 (Lithuania тут в етноґрафічнім значінню, як видко з контексту) також Scr. rer. pruss. III c. 498.
19) Fraudulentus ac perfidus Sumeon dux de Olschani, instigator suus (Жиґимонта) ad ea mala et instructor.
20) Про провідників конспірації Свитригайло в LEKUrkundb. VIII ч. 624. В лїтературі про Семена Гольшанського — Pu?aski Ksi???ta Holsza?scy c. 272 (Szkice i poszukiwania historyczne, I) i Wolff Kniaziowie c. 97. Другим провідником повстання Лєвіцкий уважав (c. 147) біскупа виленського Матвія на підставі листу Свитригайла з 1435 р. — Raczy?ski Kodeks c. 364, але Свитригайло мав із сим біскупом пізнїйші рахунки, тож з тих пізнїйших слів його не можна вивести чогось про ролю біскупа в 1432 р. На звязки Заремби з родиною Жиґимонта звернув не давно увагу Копистяньский (c. 76). Про самого Жиґимонта Кейстутовича окрім новійших статей Барвінського і Копистяньского давнїйша статя Бартошевича — Encyklopedya Powszechna XXVIII с. 827 і далї, і коротенькі біоґрафійки у Вольфа r?d с. 61 i Kniaziowie c. 161.
21) Длуґош IV c. 417.
22) Барвінський в своїй новійшій біоґрафії Жиґимонта силкуєть ся ослабити сю характеристику Жиґимонта, але кінець кінцем зібраний матеріал про Жиґимонта до 1430 р. переконує його, що житє Жиґимонта дїйсно не було визначне нїчим, хоч і не можна його зовсїм назвати незамітним — то значить настільки, що Жиґимонт часами фіґурує в сучасних актах.
23) Під впливом сих ексцесів в 1433 р. ходили поголоски, що він збожеволїв — у Коцебу c. 103 == Skarbiec ч. 1661.
24) Волости Жиґимонта останнїми часами стали предметом пильного обговорення (в статях Барвінського, рец. Прохаски й Бучинського). Першу вказівку про них дає акт унїї 1401 р. (Codex Vitoldi c. 72), де Витовт забезпечує Жиґимонтови по своїй смерти володїннє половиною Новгородка, що перед тим належала його братам Войдату й Товтивилу (друга половина перейшла на самого Витовта — їх з Жиґимонтом було тодї тілько двох братів). В однім документї 1412 р. (Kodex Ma?op. IV ч. 1531) виступає procurator ill. principis d. Sygysmundi D. gr. ducis de Nowogrodek. Але в 1420-х рр. цїлий Новгородок належав до Витовта, що записав його в 1428 р. своїй жінцї (Codex Vitoldi c. 793-4). Натомість Жиґимонт на трактатї 1422 р. підписаний як Sigismundus dux sterodubensis (Dogiel Codex diplom. Poloniae IV c. 115). Очевидно, переміна ся сталась перед наданнєм Сїверщини Свитригайлови в 1420 р. (див. c. вище 179). З тою Стародубською волостию зістав ся Жиґимонт і по смерти Витовта. Лєвіцкий уважав Жиґимонтовою волостию Троки (Powst. Swidrygie??y c. 149), але підписи троцьких воєвод і каштеляна на умові 1431 р. (LEKUrkb. VIII c. 273) не лишають місця сумнїву, що Троки належали до Свитригайла; тому Длуґош в оповіданню про конспірацію і зве Жиґимонта тільки „князем стародубським”. Натомість мусїв він мати якісь дрібнїйші держави й маєтности і в Литві, і в Коронї — на коронні вказує згаданий документ з 1412 р.
25) Про переворот — Свитригайло в LEKUrkb. VIII ч. 624, аґент пруський Ребенїц Коцебу c. 83 і в Skarbiec ч. 1621 (також по горячим слїдам подїй), далї Длуґош IV c. 479-80, Бітшін — Scr. rer. pruss. III c. 497-8 і анальоґічна записка ibid. c. 497-8. Давнїйша русько-лит. лїтопись c. 50, Тверська лїтоп. c. 489.
26) Dux Sigismundus omnia castra Lithuaniae, videlicet Vilnam, Trokky, Grodno iu suam redegit potestatem, terrae vero Russiae: Smolensko, Vitepsko ducis Switrigal fidem sequebantur — Длуґош. Жиґимонту dye Lyttauwen alle dirgoben unde auch nemliche rewschen herczogen als Semeon, Allexender unde noch andere — Scr. rer. pruss. III 498.
27) Pomniki do dziej?w litew. c. 48-9.
28) LEKUrkb. VIII ч. 636.
Свитригайло не спішив ся з війною. Він пильнує наперед зміцнити своє становище, придбати союзників, і в сїм напрямі розпочинає дипльоматичні зносини. Готового союзника мав він в цїсарі Жиґимонтї, що веде дальше полїтику відокремлення в. кн. Литовського від Польщі й переносить на Свитригайла плян коронації й перетворення вел. князївства Литовського на королївство 1). Тяжше йшло з нїмецькими рицарями, що бояли ся рискувати війною з Польщею й відтягали ся від участи в польсько-литовськім конфлїктї. Тільки під сильними наляганнями Свитригайла, що грозивсь помирити ся з Поляками, а також і під намовами цїсаря, рішили ся вони, і в червнї 1431 р. списали з Свитригайлом і з иньшими русько-литовськими князями акт оборонного й зачіпного союзу 2). Крім того Свитригайло мав союзниками Татарську орду й волоського господаря — з ними уложив ся ще перед тим. В дуже живих зносинах стояв він також з чеськими гуситами, хоч з сього нїчого позитивного для нього не вийшло 3).
В Польщі, як оповідає Длуґош, війна з Свитригайлом була рішена вже на запусти, на зїздї в Сендомирі. Пани польські мали бути розгнївані зневагою, якої дізнав Ягайло від Свитригайла, і пограничною війною на Поділю і в Галичинї. Але в дїйсности, заохочені окупацією Поділя, вони хотїли скористати з сеї нагоди для нових здобутків — обмежити автономію в. кн. Литовського й відірвати від нього ще й Волинь. Посольство, вислане до Свитригайла з Сендомирського зїзду, по словам Длуґоша, зажадало, аби Свитригайло відступив Волинь і віддав забрані на Поділю замки; в справі вел. князївства, яке Свитригайло мовляв опанував не правно, без волї польських станів, він має піддати ся рішенню короля і станів польських і литовських. Се був ультиматум; хоч може поставлений в дїйсности не тодї, а дещо пізнїйше, він добре характеризує польську полїтику 4).
Поляки сподївали ся успіху тим певнїйше, що до останньої хвилї не підозрівали нїчого про союз Свитригайла з рицарями й сподївали ся, що ті зістануть ся нейтральними, хоч Свитригайло сам поспішивсь уже похвалити ся сим союзом перед Ягайлом. Свитригайло взагалї не охотив ся до війни й не від того був, аби справу полагодити. Навпаки Поляки рвали ся до неї, покладаючи, очевидно, на сю війну великі надїї.
Переговори між Свитригайлом і Ягайлом, що тягнули ся цїлу першу половину 1431 р., скінчили ся на тім, що Свитригайло, розлючений жаданнями Ягайлового посла, чи його поводженнєм, вдарив його лице й казав вкинути до вязницї. Се був casus belli й він послужив знаком до походу польського війська. Метою походу була Волинь. По словам Длуґоша, похід був туди визначений ще по великоднї. Король рушив 25 червня з Перемишля, а 9 липня був уже над Бугом в Городлї, на волинській границї. Звідси вислав він листи з оповіщеннєм про війну до Свитригайла, пруських рицарів і цїсаря, й без малого два тижнї стояв тут табором, чекаючи полків з Польщі.
Свитригайла сей похід, видко, застав неприготованим: він твердив навіть, що Поляки підступом, серед переговорів, напали на його землї. Вісти про похід Поляків на Волинь застали його в Вильнї, й він зараз дав знати до своїх союзників Нїмцїв, закликаючи їх до нападу на Польщу, а сам почвалав на Волинь 5).
Погранична війна тим часом ярила ся з обох боків. Уже 25/VI писав Свитригайло Нїмцям, що Поляки в трох місцях напали на його землї й спалили Городло. Перед зближеннєм польського війська Свитригайлові залоги спалили й покинули Збараж і Володимир, і польські передові полки приступили під Луцьк, а Свитригайло писав Нїмцям, що то вже сам король рушив під Луцьк, — хотїв сею звісткою принаглити їх похід.
В дїйстности Ягайло не спішив ся. Може бути, що він не подїляв воєвничого запалу Поляків, а може по просту протягав час, чекаючи полків. Длуґош каже, що по виповідженню війни Ягайло вислав іще раз послів до Свитригайла, взиваючи до згоди й покори. З повільности Ягайла, яку він у сїй війнї показував, виросли закиди, переказанї Длуґошом, що Ягайло з особливих симпатий до Свитригайла відтягав ся з війною, упустив час, не дбав при облозї Луцька про успіх; а навіть казали, що то він накликав Нїмцїв на Польщу, аби виратувати сею діверсією Свитригайла. Се, розумієть ся, все дурницї, але можна припускати з усякою правдоподібністю, що крівавий конфлїкт між Польщею й Литвою не був милий Ягайлови. А в тім самої повільности польських полків вистане на обясненнє повільности Ягайла, що дїйсно дала можливість Свитригайлови хоч до певної міри приготуватись.
Діждавши ся полків малопольських, Ягайло рушив з Городла на Володимир, полишений Русинами, і надав тут Володимирське князївство його колишньому володареви Федору Любартовичу, або Федюшкови, як його звуть 6). Не довго одначе той потїшив ся своїм давнїм князївством, бо кілька тижнїв пізнїйш умер.
Попаливши околицї Володимира й пограбивши людей, кого змогли віднайти в їх захистках, польське військо рушило поволї далї. Нарештї діждавши ся великопольських полків, Ягайло, ще ведучи переговори з Свитригайлом, рушив під Луцьк. Свитригайло, що перед тим стояв в північній Волини, наспів туди також.
Над Стиром, під Луцьком, прийшло вперше до поважнїйшої битви, 31 липня. Польські полки збили русько-литовсьве військо, що боронило переходу через Стир, і Свитригайло, обсадивши залогою луцький замок, сам відступив, чи утїк, як кажуть польські реляції, представляючи сю битву дуже сильною побідою над Свитригайлом. Навпаки Свитригайло доносив своїм союзникам, що не потерпів нїякої особливої шкоди, противно — задав сильні утрати Полякам, і обсадив луцький замок сильною залогою. Самий напад Поляків представляв він підступним і наглим, підчас коли Свитригайло їхав на зїзд з Ягайлом. Розумієть ся, в сих Свитригайлових оповіданнях богато побільшення й неправди, але так само очевидно, значно побільшені й польські тріумфи в оповіданнях Поляків 7).
Приступивши під Луцьк, Поляки розпочали облогу. Луцьке місто спалено, обсаджено тільки замок. Залогу свою Свитригайло рахував на 4.000. На чолї її стояв Юрша, оден з визначнїйших Свитригайлових вождів. Поляки обложили Луцьк на около, щоб перервати довіз запасів, і обстрілювали замок. 13/VIII пішли приступом до замку, але приступ відбито. Юрша по тім зажадав перемиря й дістав його, але поправивши замок, зараз же вирік ся дальших переговорів. В польськім таборі складали вину на Ягайла, що облога йде так лихо — що він жалує Луцька і т. п. Через те Ягайло нарештї поручив заступати себе Земовиту мазовецькому з комісією польських панів.
Але облога по сїм приступі пішла ще слабше, тим більше що Свитригайло розпочав переговори. Уложено одно перемирє — на кілька день, по тім друге. Сам Свитригайло, як казали, стояв над Горинею, в Степани, й нїчого не робив, щоб увільнити Луцьк від облоги — видко не міг орґанїзувати якогось поряднїйшого війська. Поляки попробували були підчас перемиря захопити Луцьк несподїваним нападом, але се не удало ся. Потім поставили якийсь дуже сильний „порок” (машину до кидання) і покладали на нього велику надїю. Але надїя ся не мала часу справдити ся, бо Юрша попросив зараз перемиря, й Ягайло знов дав, на великий жаль і огірченнє Поляків.
Підчас сеї анемічної облоги Луцька йшла дрібна війна в сусїднїх землях. В Белзькій землї руські ватаги спалили Бужськ і грабували Поляків. Висланий туди ще з під Володимира польський 6-тисячний полк погромив сї ватаги. При тім він пробував взяти Олесько, але се йому не удало ся: державець сього замку Богдан Рогатинський, Русин з Галичини, властитель Рогатина, перейшов ще з початку війни до Свитригайла і тепер не вважаючи, що йому грозила конфіскація маєтностей, не схотїв піддатись. Здобути Олеського замку Полякам не удало ся, й вони мусїли задоволити ся обіцянкою Богдана, що він піддасть замок, коли піддасть ся Луцьк. За те маєтности його, розумієть ся, сконфісковано.
Подібний рух був також і в Холмщинї. Початком було спаленнє Ратненського замка, що піддали самі осадники, і потім руські ватаги ходили по Холмщинї. Але їх погромила холмська залога 8).
Тим часом головне польське військо під Луцьком починало вже сильно нудити ся такою довгою й безуспішною облогою. Лїто кінчило ся, надходили осїнні слоти. Було загальне невдоволеннє, підозріння зрад, упадок духу. До того прилучила ся сильна утрата в конях: маса їх здихала від непривичної паші. Тому вість, що переговори з Свитригайлом готові привести до якоїсь тривкійшої згоди, стрічені були з великою радістю в польськім таборі.
Полякам така згода була дуже на руку тим більше, що обставини Свитригайла починали рішучо поправляти ся. Йому самому, видко, не удало ся таки зібрати якогось поряднїйшого війська, але за те нарештї починали рушати ся його союзники. Воєвода волоський Олександр вислав військо й спустошив зайняте Поляками Поділє та сусїдні галицькі землї — на Покутю і в Галицькій землї. Вправдї брати Бучацкі, вислані королем против Волохів, розбили Олександрове військо, але діверсія ся мала свою цїну, й її ще можна було використати. Татари, що перед тим вислали якусь поміч Свитригайлу (вони згадують ся в битві над Стиром, але мабуть се була незначна поміч), тепер зближали ся з новими силами. А що найважнїйше — хрестоносні рицарі, на котрих нейтральність так числили Поляки, зовсїм несподївано для них виповіли війну й разом з сим, в 20-х днях серпня, трома полками напали на, польські землї 9). Обставини були незвичайно користні для Свитригайла, і от саме коли наставав нарештї його час — він укладає з Ягайлом перемирє на два роки, розтягаючи його й на своїх союзників — Нїмцїв і Волохів 10).
Коли прийняти, що Свитригайло тодї знав уже про нїмецькі пляни походу на Польщу, то його угода з Ягайлом була остатнею дурницею, яку собі тільки можна уявити, а Свитригайла треба б признати дурнем чистої води. Можливо одначе, що укладаючи угоди, він ще не чув нїчого про похід Нїмцїв і не мав надїї, що рицарі, котрих він так довго всякими способами закликав до війни, рушать дїйсно. Акт угоди підписаний Ягайлом 26/VIII, коли ще вісти про сам нїмецький напад не могли прийти. Можливо, що вісти про неудачу Волохів на Поділю знеохотили Свитригайла, й він не мав енерґії чекати діверсії Нїмцїв довше. Иньша справа, чому він не зірвав переговорів підчас ратифікації, що затягла ся до 2 вересня, коли він мусїв уже мати відомости про нїмецький похід?! Чи так стратив енерґію, що не хотїв уже й підтримати рицарів?
У всякім разї, навіть припускаючи, що Свитригайло укладав угоду ще не знаючи про нїмецькі пляни, його роля в Луцькій війнї дуже непоказна. Він не показав здібностей анї орґанїзатора, анї вожда, анї полїтика, й не зміркувавши в ситуації, підтяв свою справу в самих початках. Вона потім уже таки й не встала.
Згоду уложено на два роки — до Івана Купала 1432 р., на підставі стану володїння. За Поляками зіставало ся західнє Поділє — Камінець, Смотрич, Скала і Червоногород з своїми округами. Бакоту з її округом лишено нейтральною; на східнїй границї крайнїми замками з польського боку виступають Голчедаїв і Йолтушків, з литовського — Летичів. Волинь, розумієть ся, цїла зістаєть ся за Свитригайлом, і про неї навіть згадки нема в трактатї — Поляки мовчки вирікли ся претензій до неї. Так само нема мови вже про якісь сумнїви що до правности великокняжого титулу Свитригайла: на сих двох точках він узяв гору. Підчас перемиря мали відбувати ся зїзди комісарів польських і литовських, що по можности ще перед скінченнєм перемиря мали полагодити спірні питання, а передо всїм мали рішити, кому має належати Поділє. Перший такий зїзд визначено на Стрітеннє 1432 р. З Свитригайлового боку підписали сю умову князї: Жиґимонт Кейстутович, Олелько й Іван Володимировичі, Юрий Лугвенович, Семен Гольшанський й иньші, всїх вісїм, і 22 визначнїйші панове, преважно Литвини, й деякі Русини.
Несподїваний напад нїмецьких рицарів на Польщу, хоч не мав великих успіхів, страшно розгнївав Поляків тому, що вони не сподївали ся звідси ворожих учинків. Завзявши ся на Нїмцїв, вони роспочинають дуже живі зносини з усїми ворогами рицарів, а заразом силкують ся всякими способами прийти до порозуміння з Свитригайлом. Але Свитригайло міцно тримав ся при союзї з рицарями, дуже богато по нїм сподіваючись, і не хотїв мирити ся з Поляками. Він хандричив ся з ними за границї, жадав відступлення пограничних замків, що давнїйше належали до Волини (Ветли, Ратно, Городло, Лопатин). А доносячи рицарям про заходи Поляків, щоб розбити його союз з рицарями, запевняє, що й цїлий сьвіт його не розлучить з рицарями. На Ягайла ж мав такий завзяток, як доносили нїмецькі аґенти, що навіть підозрівав його в плянах на своє житє 11).
Литовсько-польський зїзд, визначений на 2/II 1432 р., не відбув ся наслїдком того, що Свитригайло зажадав, аби в нїм брали відпоручники й його союзників — Волохів і нїмецьких рицарів. Нїмецькі аґенти доносили також ще иньше: Свитригайло був ображений тим, що в охороннїм листї потитуловано його просто „князем литовським”, не „великим”. Поляки все таки силкували ся якось прийти до порозуміння з ним. Маємо звістку, що на зїздї станів польських в Сєрадзи (цьвітень 1432 р.), де ухвалено війну з Нїмцями, постановлено також шукати згоди з Свитригайлом на тім, що він буде великим князем на тих самих умовах і в тих самих границях, як Витовт, і з тим вислано до нього посольство. Коли б покладати ся на докладність сеї звістки, се значило б відступленнє Поділя. Але Свитригайло на те не здавав ся. Навіть проєкт, що ще перед тим виник був у польських кругах — дати йому реґенцію в Польщі з огляду на упадок сил Ягайла, не звабляв його. Зрештою сей проєкт уложено поза плечима старого короля, й Ягайло не мав до нього нїякої охоти 12).
Відповідею на сєрадзькі ухвали був зїзд Свитригайлових союзників — пруських і ливонських рицарів, з Свитригайлом і відпоручником воєводичів молдавських Ілї й Стефана. На сїм зїздї, 15 мая 1432 р. відновлено торічний союз на ново. Окрім сих союзників Свитригайло числив далї на поміч татарського хана, на тверського князя, з котрим незадовго перед тим посвоячив ся, на московського в. князя. Новгород і Псков також піддали ся як раз тодї під його зверхність; заносило ся також якийсь час на союз з Свитригайлом ще й мазовецьких князїв 13). Супроти того Свитригайло міг себе уважати дуже сильним і не хотїв польської ласки.
Поляки мусїли нарештї переконати ся, що не дійдуть з Свитригайлом до кінця. Тодї вони постарали ся знищити його — таки на ґрунтї.
На жаль, закулїсова сторона сеї інтриґи від нас в значній мірі закрита. Одинокий Длуґош оповідав нам про се — і то досить загально й не дуже докладно. Головним махером називає він сєрадзького каштеляна Зарембу: король і пани польські, довідавши ся, що на Литві є незадоволеннє на Свитригайла, поручило Зарембі заохотити сих незадоволених до повстання против Свитригайла й вибору на його місце Жиґимонта Кейстутовича, запевнивши їм при тім поміч Польщі. Заремба був одним з послів висланих до Свитригайла ще з сєрадзького зїзду й перебував на Литві в маю 1432 р.; потім знову бачимо його у Свитригайла десь в липню 14). Він був здавна близьким чоловіком до родини Жиґимонта Кейстутовича — до його сина Михайла 15), і через них міг війти в ближші зносини з литовськими верховодами. Можливо, що він уже підчас свого першого посольства звернув увагу на литовських невдоволенцїв, або й увійшов у зносини з ними, та піддав польському правительству плян використати се незадоволеннє, — тому й вислано його знову на Литву, уже з сими секретними порученнями 16). При його участи орґанїзовано вже формальну конспірацію против Свитригайла, й та конспірація вчинила переворот при кінцї серпня.
Головним матеріялом для тої орґанїзації послужили литовські пани; головним ферментом — незадоволеннє на особливу прихильність Свитригайла до Русинів, на протекцію їм і впливи Русинів в державі. Се виступає і з оповідання Длуґоша, і з загальної ситуації. Поголоски про те, що Русь взяла гору над Литвою в вел. князївстві, ходили в Польщі ще з початком року, як показує звісний нам лист Олєснїцкого 17), і очевидно, що такі нарікання ходили й по Литві, хоч в дїйсности становище Литви зовсїм не було так траґічне. Нпр. підписи на трактатї з Польщею 1431 р. показують виразно, яке важне становище займали литовські пани в державнім житю в. князївства: трактат підписало без малого двадцять литовських панів — все вищі достойники, а з Русинів бачимо тільки сїм князїв і кількох панів (вищих урядників Русинів чомусь тут нема, хоч і між ними Русини були). Навіть між найблизшими улюбленцями й повірниками Свитригайла бачимо Литвинів (як Ґедиґольда, Івашка Монивидовича і т. и.). Але литовським панам, призвичаєним за Витовта до виключного розпоряджування вищими становищами й справами держави, уже саме трактованнє Русинів на рівнї з ними могло показати ся кривдою, виломом в їх станї володїння 18).
Така була головна підстава сього перевороту, що наслїдком того й характеризував ся як переворот національний, литовський, звернений против переваги Русинів. Але до того примішували ся й особисті незадоволення й змагання, а також певні суспільні мотиви (про них низше), так що виключно національним він не був. Між прихильниками Свитригайла й пізнїйше ми бачимо деяких Литвинів; натомість в конспірації брали участь декотрі руські князї. Сам Свитригайло називав головним автором конспірації Семена Гольшанського, князя з роду вправдї литовського, але давно зрусченого; він то, по словам Свитригайла, „підбунтовав Жиґимонта й підучив” 19). Таке становище Семена можна пояснити його родинними звязками. Він був близько звязаний з родиною Кейстута, як син вірного Витовтового товариша кн. Івана Ольгимунтовича і Витовтів шваґер; з другого боку, як стрий Ягайлової жінки Соньки він міг стояти в близьких зносинах з краківським двором, і тому його міг Ягайло ужити за орґанїзатора конспірації 20).
Самому Жиґимонтови, як ми бачили, Свитригайло, признає в переворотї досить пасивну ролю. Взагалї про нього сучасники були не високої гадки. Длуґош, оповідаючи про обставини по смерти Витовта, каже, що кандидатура Жиґимонта на вел. князївство нїкому не приходила до голови, бо він за Витовта вів нїчим не замітне житє й не дав нїяких доказів своєї здібности 21). Се мабуть справедливо: не визначив ся він зовсїм нїчим 22), а додати треба, що пізнїйші нелюдські ексцеси Жиґимонта дають дорозумівати ся, що сьому чоловіку бракувало й психічної рівноваги 23). Володїння Жиґимонта теж були не визначні: володїв він якоюсь частиною (мабуть половиною) в Новгородській волости (Новгородка литовського), де мали свої части Кейстутовичі, потім дістав натомість Стародуб — так що і з становища полїтичної сили роля його була зовсїм незначна 24). З Свитригайлом він тримав ся з початку солїдарно, і його підпись виднїє на важнїйших Свитригайлових актах 1431 р., але вже на відновленім трактатї союзу з Нїмцями, уложенім в маю 1432 р., саме перед тим як почала орґанїзувати ся конспірація, — імени Жиґимонта не бачимо; чи стало ся се припадком, чи умисно він почав отягати ся, не можемо сказати.
Конспірація вибухнула 31 серпня 1432 р.; на Свитригайла, що в дорозї ночував в Ошмянах, недалеко Вильна, напав в ночи Жиґимонт Кейстутович з своїми прихильниками і мало що не зловив: Свитригайло ледво з душею утїк до Полоцька, полишивши в руках Жиґимонта свою жінку. Жиґимонта оголошено великим князем, і по його сторонї стали від разу всї литовські землї: Вильно, Троки, Ковно, Жмудь, також Городно — давня волость Кейстута, а Берестє Жиґимонт здобув силоміць. Натомість по сторонї Свитригайла зістали ся майже всї руські землї — Полоцька, Витебська, Смоленська, Сїверщина, Київщина, Волинь, східне Поділє 25). З руських князїв окрім Семена Гольшанського між Жиґимоитовими прихильниками бачимо ще тільки Олелька й Івана Володимировичів та Федора Корибутовича; були се виїмки — княжата держались Свитригайла.
„Литва посадиша великого князя Жиґимонта Кестутовича на великоє княжениє на Вилни и на Троцех, и князи рустии и бояре посадиша князя Швитригайла на великоє княженьє Рускоє” — характеризує сей розлом сучасник, русько-литовський лїтописець. Подібно зрозуміли значіннє його й чужинцї — Поляки й Нїмцї однаково характеризують його як подїл вел. князївства Литовського на часть литовську й руську 26). Ся сторона розлому передовсїм кидала ся в очі, не вважаючи на деякі виїмки в обох партиях, на ваганнє деяких елєментів і домішку мотивів соціальних. Жиґимонт дїйсно став фактично вел. князем Литви, а Свитригайло Руси литовської, хоч обидва претендували на цїле велике князївство й виключали один одного в своїх претенсіях.
Пізнїйша русько-литовська хронїка (т. зв. Биховця, XVI в.) робить цїкаву замітку, що надає ще инакше осьвітленнє сьому розломови. Вона каже про Жиґимонта, що він „сильныє окрутенства чинилъ подданымъ своимъ, а звлаща надъ рожаємъ шляхецкимъ, немилостиве ихъ ималъ и тяжкіє окрутенства надъ ними чинилъ, невинне ихъ каралъ и мордерства надъ ними чинилъ, якіє вымыслити моглъ, надъ всими княжеты и панеты и рожаємъ шляхецкимъ всихъ земель литовскихъ, рускихъ и жомоитскихъ, и былъ тому рожаю шляхецкому велми окрутвый и велми учынки своими злыми прировнаный єсть ко Антиоху сирскому и Ироду єрусалимскому и къ предку своєму в. кн. Тройдену. И тыє подданыи єго — вся шляхта, тому терпели, як вЂрныи рабы пану своєму и ничого злого ему не учынили ани мыслили, и онъ же окаянникъ князь великій Жыґимонтъ не насытилъ ся злосты своєй и мыслилъ въ серцу своємъ по діаволю наученію, како бы весь рожай шляхецкій погубити и кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопскій псю кровъ”. Оповівши про арештовання князїв, лїтописець каже далї: „и еще на томъ мало маючи, и на остатокъ раду и умыслъ свой злый на томъ зоставилъ: сеймъ великій вчинити, а на томъ сеймЂ всю шляхту выстынаты и выкоренити, а хлопскій рожай поднести”. Кн. Чорторийському перед убийством Жиґимонта лїтописець каже вичитувати „єго злые учинки, што онъ чинилъ надъ всею шляхтою великаго княства, а к тому што єще вымыслилъ былъ на останокъ на томъ сеймЂ всихъ князей и пановъ и весь рожай шляхецкій выкоренити и кровъ ихъ розлити, а псю кровъ хлопскую поднести” 27).
Сей одинокий в своїй характеристичности відзив показує, що в панських кругах уважали Жиґимонта противником аристократії. Тим толкували його сурові нагінки за репрезентантами сеї аристократії, а з другого боку — аристократичні конспірації на Жиґимонта, з котрих одна й закінчила ся його смертю. В тій пізнїйшій традиції мусить бути реальний підклад. Розумієть ся, такий радикалїзм і такі крайнї пляни, які признає Жиґимонтови лїтописець, се побільшеннє (може відгомін конспіративних аґітацій). Ми повинні тямити, що репутація Жиґимонта як такого „демократа” в дїйсности витворила ся в значній мірі під вражіннєм його суворих розправ з литовськими аристократами, а сї розправи були викликані не принціпіальною ворожнечою до аристократичного елєменту, а нахилом аристократії до Свитригайла, її конспіраціями й підозріннями таких конспірацій. Але нема нїчого неправдоподібного, що тим часом як аристократія тягла переважно до Свитригайла, Жиґимонт шукав опертя в середнїй верстві — дрібно-шляхетській, а може навіть і не-шляхетській.
Ся антітеза додає сьвітла становищу Свитригайла. Його тїсні звязки з аристократією — князями й маґнатами не підлягають сумнїву. Він давав їм широкий вплив на державні справи — від нього починаєть ся полїтичний зріст „ради вел. князя” як правного інститута в вел. князївстві. Його прихильністю до аристократії поясняєть ся, що він мав прихильників і поза руськими аристократичними кругами — на Литві і в Польщі. Про його польських прихильників ми чули ще від Посільґе в перших роках XV в.; потім польські маґнати змушують Витовта до амнестії Свитригайлови в 1420 р., а й пізнїйше стрітимо ся ще з доказами їх прихильности до Свитригайла. Що до литовських маґнатів, то полишаючи на боцї тих, що від разу зістали ся при Свитригайлї, ми слїдом уже чуємо про конспірацію уложену литовськими панами на Жиґимонта з метою — вернути литовські землї Свитригайлови 28).
Отже Свитригайло був не тільки проводирем Руси, але заразом — проводирем аристократії. Тїснїйше взявши — він був речником не так руського народа як руської аристократії, князїв і можних панів. Тому боротьба руських елєментів під проводом Свитригайла була справою українських і білоруських князїв і панів. Народною війною в властивім значінню того слова вона не була нїколи. Тим поясняєть ся, що хоч ся війна вела ся під окликом піднесення руської народности й руської віри, властивого народнього руху — зовсїм не викликала, вона не рушила широких кругів українських та білоруських, не кажучи вже за народнї маси. Тому й мала вона досить слабосилий, анемічний характер, не вважаючи на житєвість голошеного нею руського національного оклику.
Примітки
1) Codex Vitoldi ч. 1464, LEKUrkundenbuch VIII ч. 407, пор. Лєвіцкий ор. c. c. 314 нотка 31.
2) Історію переговорів описує маґістр пруський в своїм меморіалї — Codex ер. saec. XV т. II c. 301-2. Для ситуації див. ще лист в LEKUrkundenbuch VIII ч. 398. Акт умови найновійше ibid. ч. 462; в умові окрім Свитригайла беруть участь: кн. Лугвен, Жиґимонт Кейстутович. Олелько Володимирович. Федор Корибутович, Семен і Михайло Гольшанські й ин.
3) Codex saec. XV т. II c. 256, 290-l.
4) Длуґош V c. 433-5, пор. Ягайлів меморіал в Codex saec. XV т. II c. 260-1, нїмецьку записку в Scr. rer. pruss. III c. 494-5 і реляції Свитригайла про переговори з Ягайлом ibid. ч. 189 і 190, Даниловича Skarbiec ч. 1542 (оріґін. текст в теках Онацевича, бібл. Осолїньских рук. 2937 ч. 435); лист його до Ягайла — LEKUrkundenbuch VIII ч. 463.
5) Длуґош IV c. 443-4. Його оповіданнє про луцьку війну дуже детайлїчне і в головнім потверджуєть ся сучасними документами; мусить воно опирати ся на якімсь дневнику похода. Документи: Codex ер. saec XV т. II c. 191 і 192, Даниловича Skarbiec ч. 1548-52.
6) Про нову гіпотезу, що се був Федюшко син Федора Ольгердовича, див. вище c. 169-170. Нема причин одначе видумуваги ad hoc такого нового князя.
7) Оповіданнє Длуґоша — IV c. 445 і 448, і дві реляції Ягайла, до вел. маґістра й до якоїсь духовної особи, писані другого дня по битві, дуже подібні змістом — Codex ер. saec. XV т. II ч. 194 і III дод. 6. З першої з них користав Длуґош в своїм оповіданню. Див. ще Monum. Роl. hist. II c. 895 і III c. 86. З становища Свитригайла описують кампанїю джерела нїмецькі, як лист пруського відпоручника до кн. саксонських — Codex ер. saec. XV т. III дод. 8, пруський меморіал ib. II c. 303-4, хронїка Бітшіна Scr. rer. pruss. III c. 494-6, і Свитригайлів відпоручник на соборі — loh. de Segovia c. 620.
8) Головним джерелом служить і тут Длуґош (IV c. 449-55). Звістки його дуже детайлїчні, але завсїди осьвітлені з прихильного для Поляків становища; в фактах вони знаходять собі потвердженнє там, де ми маємо иньші джерела. Так про приступ до Луцька й переговори оповідає Ягайло в листї до вел. маґістра — Kodeks dypl. Litwy Рачиньского с. 353; про дальші переговори — охоронний лист Ягайла, Skarbiec Даниловича ч. 1561; про смерть Федюшка й ролю Зємовита мазовецького при облозї — грамота Ягайла в Materya?y archiwalne Прохаски ч. 75. Наданнє Рогатина по Івашку Богданї Мик. Параві — ibid. ч. 90.
9) Длуґош IV c. 471-2 про Волохів; про Татар — згадка в трактатах. Відповідь пруських рицарів — Codex ер. saec. XV т. II ч. 195, також лист вел. маґістра до Свитригайла в LEKUrkundb. VIII ч. 500.
10) Трактати перемиря — Ягайлів прелїмінарний з 26/VIII, з нїмецького перекладу королевецького архива виданий у Kotzebue Gesch. Preussens III c. 477, відти у Нарбута Dzieje nаr.liеw.VII дод. 4 і Даниловича Skarbiec ч. 562 (в перекладї); Свитригайлів в ориґіналї в архиві Чорторийских, виданий з неповної копії в Supplem. ad hist. Russiae mon. c. 303, в повнім текстї в Записках Н. тов. ім. Шевч. т. LXXVI с. 131, з коментарем Бучинського.
11) Про сї відносини див. Codex saec. XV т. II ч. 197, 198, 202, 203, т. III дод. 10, LEKUrkb. VIII ч. 512, 580, 532, Skarbiec ч. 1578. Про пограничні суперечки й конфлїкти Codex saec. XV т. II ч. 197 198, 201, 202( завважу, що видавець, пок. Лєвіцкий, на c. 269 хибно думає тут про c. Лопатин в пов. Пинськім).
12) Длуґош IV c. 469-70, Codex saec. XV т. II c. 203, т. III дод. 10 і 13, Codex Vitoldi c. 1063, Skarbiec ч. 1584, 1589, також нотка у Лєвіцкого — ор. c. c. 323 нотка 55.
13) Трактати угоди з Нїмцями — Napierski Russisch-livl. Urkunden ч. 231 а і 231 b, теж LEKUrkb. VIII ч. 589. Про иньші зносини: 1 Новг. c. 414, 2 Псковська в Полн. собр. лЂтоп. V c. 27, LEKUrkb. VIII ч. 596, 606, 632, Raczy?ski Kodeks c. 366, Skarbiec ч. 1596, 1608, 1613-4. Про шлюб Свитригайла Wolff R?d c. 165.
14) Длуґош IV c. 479, про посольства Заремби пор. Raczy?ski Kodeks dypl. Litwy c. 368 i LEKUrkb. VIII ч. 606. Що тут мова йде про два осібні посольства Заремби, справедливо піднїс Лєвіцкий ор. c. c. 327-8 нотка 29.
15) Див. цїкавий з сього погляду епізод у Саrо Liber cancellariae St. Cio?ek ч. 94.
16) У Длуґоша не ясно говорить ся про ролю Заремби. Раз сказано, що король знав про литовську конспірацію й поручив Зарембі увійти в зносини з нею, другий — що литовські князї й бояре мали тільки охоту до повстання, властиво — тільки незадоволеннє на Свитригайла, і Заремба їх animos opportune accendit. Зістаєть ся не виясненим, в якій мірі дозріла була справа сама, й на скільки причинило ся до сеї конспірації польське привительство. Сам Свитригайло, в своїй реляції про сей переворот, нїчого не каже про участь в сїй справі Заремби і взагалї Поляків.
17) Див. вище c. 187-8.
18) Про ролю литовського елємента в конспірації — Длуґош IV c. 479 (Lithuania тут в етноґрафічнім значінню, як видко з контексту) також Scr. rer. pruss. III c. 498.
19) Fraudulentus ac perfidus Sumeon dux de Olschani, instigator suus (Жиґимонта) ad ea mala et instructor.
20) Про провідників конспірації Свитригайло в LEKUrkundb. VIII ч. 624. В лїтературі про Семена Гольшанського — Pu?aski Ksi???ta Holsza?scy c. 272 (Szkice i poszukiwania historyczne, I) i Wolff Kniaziowie c. 97. Другим провідником повстання Лєвіцкий уважав (c. 147) біскупа виленського Матвія на підставі листу Свитригайла з 1435 р. — Raczy?ski Kodeks c. 364, але Свитригайло мав із сим біскупом пізнїйші рахунки, тож з тих пізнїйших слів його не можна вивести чогось про ролю біскупа в 1432 р. На звязки Заремби з родиною Жиґимонта звернув не давно увагу Копистяньский (c. 76). Про самого Жиґимонта Кейстутовича окрім новійших статей Барвінського і Копистяньского давнїйша статя Бартошевича — Encyklopedya Powszechna XXVIII с. 827 і далї, і коротенькі біоґрафійки у Вольфа r?d с. 61 i Kniaziowie c. 161.
21) Длуґош IV c. 417.
22) Барвінський в своїй новійшій біоґрафії Жиґимонта силкуєть ся ослабити сю характеристику Жиґимонта, але кінець кінцем зібраний матеріал про Жиґимонта до 1430 р. переконує його, що житє Жиґимонта дїйсно не було визначне нїчим, хоч і не можна його зовсїм назвати незамітним — то значить настільки, що Жиґимонт часами фіґурує в сучасних актах.
23) Під впливом сих ексцесів в 1433 р. ходили поголоски, що він збожеволїв — у Коцебу c. 103 == Skarbiec ч. 1661.
24) Волости Жиґимонта останнїми часами стали предметом пильного обговорення (в статях Барвінського, рец. Прохаски й Бучинського). Першу вказівку про них дає акт унїї 1401 р. (Codex Vitoldi c. 72), де Витовт забезпечує Жиґимонтови по своїй смерти володїннє половиною Новгородка, що перед тим належала його братам Войдату й Товтивилу (друга половина перейшла на самого Витовта — їх з Жиґимонтом було тодї тілько двох братів). В однім документї 1412 р. (Kodex Ma?op. IV ч. 1531) виступає procurator ill. principis d. Sygysmundi D. gr. ducis de Nowogrodek. Але в 1420-х рр. цїлий Новгородок належав до Витовта, що записав його в 1428 р. своїй жінцї (Codex Vitoldi c. 793-4). Натомість Жиґимонт на трактатї 1422 р. підписаний як Sigismundus dux sterodubensis (Dogiel Codex diplom. Poloniae IV c. 115). Очевидно, переміна ся сталась перед наданнєм Сїверщини Свитригайлови в 1420 р. (див. c. вище 179). З тою Стародубською волостию зістав ся Жиґимонт і по смерти Витовта. Лєвіцкий уважав Жиґимонтовою волостию Троки (Powst. Swidrygie??y c. 149), але підписи троцьких воєвод і каштеляна на умові 1431 р. (LEKUrkb. VIII c. 273) не лишають місця сумнїву, що Троки належали до Свитригайла; тому Длуґош в оповіданню про конспірацію і зве Жиґимонта тільки „князем стародубським”. Натомість мусїв він мати якісь дрібнїйші держави й маєтности і в Литві, і в Коронї — на коронні вказує згаданий документ з 1412 р.
25) Про переворот — Свитригайло в LEKUrkb. VIII ч. 624, аґент пруський Ребенїц Коцебу c. 83 і в Skarbiec ч. 1621 (також по горячим слїдам подїй), далї Длуґош IV c. 479-80, Бітшін — Scr. rer. pruss. III c. 497-8 і анальоґічна записка ibid. c. 497-8. Давнїйша русько-лит. лїтопись c. 50, Тверська лїтоп. c. 489.
26) Dux Sigismundus omnia castra Lithuaniae, videlicet Vilnam, Trokky, Grodno iu suam redegit potestatem, terrae vero Russiae: Smolensko, Vitepsko ducis Switrigal fidem sequebantur — Длуґош. Жиґимонту dye Lyttauwen alle dirgoben unde auch nemliche rewschen herczogen als Semeon, Allexender unde noch andere — Scr. rer. pruss. III 498.
27) Pomniki do dziej?w litew. c. 48-9.
28) LEKUrkb. VIII ч. 636.
Для просмотра ссылки Зарегистрируйтесь
Особенно меня заинтеросовали князья - участники конфликта, Гедеминовичи и Рюриковичи!
И флуд развести! Ну нравится им это дело! 
- оффтоп!